До 130-річчя від дня народження К. Г. Паустовського
та 100-річчя від'їзду з Одеси
31 травня 2022 року виповнюється 130 років від дня народження Костянтина Георгійовича Паустовського. Цього року також виповнилося 100 років від дня від'їзду Паустовського з Одеси. Залишились у минулому «двірницька» на вулиці Чорноморській, робота у інформаційному відділі Ородкомгубу та в газеті «Моряк». Через тридцять шість років він опише все це в книзі, якій судилося стати однією з найулюбленіших і найбільш читаних книг ХХ століття.
Повість «Час великих очікувань» звертає нас до історії нашого міста та історії нашої країни. Ми хочемо дізнатися про те, що раніше було приховано, про що не розповідали на уроках історії і не писали в підручниках.
Сьогоднішньому українському читачеві доступні архіви, історичні дослідження. Ми можемо відновити історичне тло творів Костянтина Паустовського, прочитати їх но-новому і переосмислити. Нас спонукає до цього й сьогоднішня ситуація: війна в Україні може стати причиною лих та голоду не лише в нас, а й в інших країнах. Згадаймо, як це було сто років тому.
Костянтин Паустовський прожив в Одесі трохи більше двох років. Це було важке життя. У листі до мами, Марії Григорівні, він згадує: «В Одесі жилося дуже погано, був голод, холод (у нас у кімнаті взимку було 2–3 градуси морозу)».
1919 року, коли Паустовський приїхав до Одеси, хліб в Україні ще був. Про це говорив Володимир Ленін у квітні цього року і тоді ж він запропонував план, як вилучити в українських селян «надлишки» хліба: «…Тепер, із завоюванням України… наша сила міцніє. Ми говоримо тепер, що джерела хліба та продовольства у нас є. Ми впевнені, що, хоч і підходять найважчі місяці, коли продовольча криза загострилася, коли наш транспорт зношений і зруйнований, ми, проте, цю кризу переживемо. В Україні є величезні запаси, надлишки хліба, їх важко взяти одразу — там і досі партизанщина...
Ми маємо не менше трьох тисяч робітників залізничників, частиною селян із північної голодної Росії, рушити на Україну. Український уряд уже провів декрет про точну розверстку тієї кількості хліба, яку можна взяти зараз у розмірі 100 мільйонів пудів».
Цей план радянська влада починає оперативно втілювати у життя. З цією метою створювалися спеціальні структури - Комітети бідноти та Ородкомгуби.
Комітети бідноти, комбіди були опорними пунктами радянської влади на селі. Займалися розпалюванням класової ворожнечі між бідняками та заможними селянами, перерозподілом землі, вилученням продовольчих запасів з продрозкладки з «куркульських» господарств.
Опродкомгуби — це ланки так званих продорганів, воєнізованих та наділених надзвичайними повноваженнями. Існували ці органи у період військово-комуністичного оволодіння Україною (1920-1922 роки) паралельно з партійними структурами та радянськими органами. Мали розгалужену мережу до рівня волостей і могли вимагати підкріплень від партійних, адміністративних, армійських, чекістських та інших структур; мали автономний статус та вагу. Вони не лише викачували хліб та інше добро у розпорядження Центру, а й утримували місцевих номенклатурних працівників.
Голод 1921-1923 років в Україні мав кілька причин: посуха, повоєнна розруха, політика хлібозаготівель та надмірне вивезення хліба за межі України. 1921 року від посухи загинуло в Одеській губернії – 45 % посівів.
Серед соціальних факторів голоду вирішальну роль відіграла продрозкладка. У червні 1921 року, незважаючи на посуху в південних губерніях, політбюро ЦК КП(б)У ухвалило стягнути борги з продрозкладки минулих років у всіх губерніях республіки. Російські столиці Москва та Петроград додатково отримали 138 тис. пудів зерна, але зернові запаси українського селянства остаточно були вичерпані. Руйнівні наслідки продрозкладки перевищили збитки, завдані селянським господарствам війною.
Валовий збір зерна в Україні 1921 року міг забезпечити лише мінімальні продовольчі потреби селян. Але задля постачання російських промислових центрів та Червоної армії продподаток в УРСР був встановлений у розмірі 120 млн. пудів.
Податкові ставки республіки у порівнянні з РСФРР було підвищено, а селяни неврожайних місцевостей не звільнялися від сплати податку, як це було у Росії. Третина пшениці, зібраної з продподатку, була відправлена до РСФРР, яка також отримувала допомогу продовольчого фонду державно-громадських комісій допомоги голодуючим (допгол). А в Україні вже вирував голод. Число загиблих з голоду невідоме. Перші випадки голодних смертей зареєстровані у жовтні 1921 року. Існування голоду на півдні України влада визнала лише на початку 1922 року.
Обов'язок допомагати голодуючим РСФРР було знято з України у червні 1922 р.
Вирішальну роль у порятунку голодуючих відіграли іноземні благодійні організації, що розгорнули свою діяльність у 1922 році з власної ініціативи. Торішнього серпня 60 % голодуючих республіки отримали довгоочікувану допомогу. Переважна більшість допомоги - 4/5 – надійшла від іноземних організацій. Більшість пайків – 180,9 млн. – надала Американська адміністрація допомоги (АРА), 12,2 млн. – місія Нансена, 383 тис. – Міжнародна робоча допомога.
У 1922 році, незважаючи на недосів та повторну посуху в степових губерніях, урожай в інших місцевостях був непоганий. Валовий збір зернових давав можливість задовольнити як власні потреби республіки, та вивезти за її межі до 15 млн. пудів зерна. Але вивезено було більше: у сусідні радянські республіки та експортовано за кордон. Щоб експорт не здавався аморальним, Москва оголосила, що врожай 1922 року повністю припинив голод. У жовтні 1922 року комісії допомоги голодуючим були перейменовані на комісії для боротьби з наслідками голоду.
Найбільшу допомогу голодуючій Україні надав єврейський розподільчий комітет Джойнт. Безкоштовні їдальні працювали для голодуючих і безробітних промислових центрів республіки. Продовольча позика селянам була дуже велика, але не могла покрити хлібний дефіцит, що виник унаслідок зернового експорту. Недостатнє забезпечення населення неврожайних місцевостей призвело до повторення голоду, хоча й у меншому розмірі, ніж минулого року. Взимку 1922 року на півдні України голодувало близько 2 млн. дітей.
Цієї зими 1922 року Костянтин Паустовський і їде, «тікає», як він пише Марії Григорівні Паустовській, з Одеси. «…З Одеси довелося тікати до Сухума від голоду, у січні 22 року. Я поїхав уперед, на розвідку, і десять днів наш пароплав носило штормом Чорним морем, занесло в Босфор, ми вже дали радіо про загибель, але, зрештою, все обійшлося».
На пароплаві "Димитрій" письменник прибув до Абхазії. Його просто вражає різниця між голодною Одесою та святковим благополучним Сухумом «де шалено пахне мімозою та чайними деревами (тут уже цвітуть азалії, троянди, цикламени, фіалки) та з десятків духанів та крамниць — фруктами та вином». Це він пише дружині Катерині Загорській, яка залишилася в Одесі. Потім він докладно пише, який пайок отримує на новій роботі, які продукти входять у цей пайок. І докладну розповідь на цю тему зрозуміє лише той, хто сам голодував, мерз і хвилювався про долю коханої людини. Він кличе дружину до Сухума: «До твого приїзду приберу кімнату квітами. Без тебе я мертва людина, мені важко навіть говорити, я більше мовчу і все думаю, думаю...»
Ось ми читаємо сьогодні «Час великих очікувань» і думаємо: як зі страху, холоду та голоду тодішньої Одеси народилася ця приголомшлива книга, сповнена оптимізму та впевненості, що ми все подолаємо і переможемо?..
Тетяна Рибнікова
Немає коментарів:
Дописати коментар