30 травня 2022 р.

«НА ПОВІЛЬНОМУ ВОГНІ»




«Люди, виховані на підозрілості та жорстокості,
неминуче перетворювалися на роботів.»
К. Паустовський

Кінець травня завжди був для нас особливим - 31 травня ми відзначали день народження Костянтина Паустовського.

К.Г. Паустовський. 1960-ті рр.

Зазвичай, цими днями ми проводили конкурс дитячого малюнку, у якому брали участь учні Центру естетичного виховання «Моряна». Щороку ми пропонували дітям проілюструвати один із творів Костянтина Паустовського, присвячений нашому місту. Потім було засідання журі, яке оцінювало всі роботи молодих художників і виділяло найталановитіших з них. І, нарешті, 1 червня у Міжнародний день захисту дітей ми відкривали виставку цих ілюстрацій. 

Цього року виповнюється 130 років від дня народження Костянтина Паустовського і, природньо, ми запланували різні заходи, присвячені цій даті. Але... У наше життя увірвалася ВІЙНА – Росія напала на Україну. З 24 лютого, з перших бомбардувань великих міст та перших безневинних жертв, мирне життя в Україні зупинилося. Школи, ВУЗи, музеї, бібліотеки закриті чи працюють із великими обмеженнями. Зрозуміло, що за таких умов ми не можемо відзначити ювілей письменника так, як передбачали. Не буде конкурсу дитячого малюнка, адже багато діточок стали біженцями, залишивши країну. І, звичайно, не буде виставки ілюстрацій. 

1 червня, у Міжнародний день захисту дітей Міністерство освіти та науки, замість святкових та розважальних програм, запрошує всіх школярів на Всеукраїнський інтерактивний онлайн-урок з мінної безпеки. Як пояснили в Міністерстві, ризик зустрітися з вибухонебезпечними предметами є скрізь, де велися або ще ведуться бойові дії. Тому дітям важливо знати, як розрізняти такі предмети, щоб зберегти своє життя.

Такими є сьогоднішні реалії. Життя кожної людини в нашій країні змінилося. Зараз усі думки та дії коригуються згідно з воєнним часом. Виникають питання, багато питань. Але головне питання про війну – як це могло статися? Які причини такої ненависті та агресії з боку Росії? І ми шукаємо на них відповіді в історичних та філософських працях, у публіцистичних творах. І якщо знаходимо, то багато що переосмислюється, і на багато чого дивишся іншими очима.

Як мені здається, деякі відповіді на ці запитання я знайшла у повісті Костянтина Паустовського «Книга поневірянь», вірніше навіть не в опублікованій її частині, а в тих розділах, які не увійшли до виданого варіанту. Це шоста, заключна книга "Повісті про життя". Вперше вона була опублікована в журналі «Новий світ», №№ 10, 11 за 1963 рік, опублікована саме під цією назвою. Хоча сам Паустовський назвав її "На повільному вогні". Про це він писав у листі до польського письменника Ярослава Івашкевича: «... Зараз я закінчую шосту книгу автобіографічного циклу. Називається вона "На повільному вогні". Хвороба забрала у мене багато часу, і спочатку я ніби заново вчився писати ... »(12 квітня 1963 року). У листі до французької перекладачки Лідії Селекторської він писав: «... Днями я нарешті закінчив шосту книгу в Тарусі, привіз її до Москви і завтра здам у видавництво. Шоста книга називається «На повільному вогні». Що з нею буде – ще не знаю...» (3 липня 1963 року). Через роки, син письменника Вадим Паустовський написав: «Така назва йому здавалася найточнішою для характеристики життя людей у тоталітарній країні періоду 1920-1930-х років».

Рукопис Паустовський передав до журналу «Прапор», про що свідчить його лист головному редактору журналу Вадиму Кожевникову: «...Василій Васильович... сказав, що у Вас і у редакції є за моєю книгою «конструктивні пропозиції». Було б дуже добре, якби Ви написали мені про ці пропозиції і взагалі свою думку про книгу. Я швидко б Вам відповів, і тоді все і вирішилось б. Якщо так, то я терміново займуся рукописом, а якщо ні, то так тому і бути! Найближчими днями я пришлю до Москви... за рукописом, в обох випадках він мені потрібний...» (27 серпня 1963 року). Книга не була опублікована в журналі "Прапор", вона вийшла в "Новому світі" під іншою назвою і в скороченому вигляді. 

Окремим виданням повість вийшла у видавництві «Радянська Росія» 1964 року. Спочатку передбачалося включити у книгу ілюстративний матеріал із портретами письменників, згадуваних у повісті. Так рукопис потрапив до фотохудожника Віктора Молчанова, який мав ознайомитися з текстом та підібрати ілюстрації. Проте, за короткий час плани видавництва змінилися і Віктора Молчанова попросили повернути рукопис. Він у терміновому порядку переписав фрагменти тексту Паустовського, які найбільше вразили його, які, як виявилося, згодом були вилучені цензурою. Через роки Молчанов передав ці сторінки до Московського літературного музею-центру К.Г. Паустовського.

2005 року літературно-художній журнал «Світ Паустовського» опублікував ці сторінки. Сьогодні, у 130-річчя від дня народження Костянтина Паустовського я пропоную вашій увазі фрагменти цієї публікації. 

«...Країна мовчала. Люди шепотілися віч-на-віч і то в найгіршу пору ночей. Страх не залишав їх. Хто знає, чи не зраджує дружина, друг чи улюблений син? Адже навчили інших дітей легко, навіть із опублікуванням у пресі, - зрікатися від батьків, від любові, від спільних страждань, від ніжності і самозречення, зрікатися власного добробуту…

Але все ж віра і тоді не вмирала і народ будував країну. Більшість людей не дозволяли собі втрачати віру в прекрасну та рятівну сутність життя, у розум, у те, що він переможе. Так, зрештою, і сталося…

У простодушному і людяному народові поступово з'явилося багато донощиків, карників, підлабузників і ханжів. З яких надр вони ринули? Як вони так миттєво засвоїли способи приниження людини. Виявляється, недовірі та жорстокості інші люди так само швидко вивчаються, як діти навчаються грамоти. Люди, виховані на підозрілості та жорстокості, неминуче перетворювалися на роботів. У своїх вчинках вони керувалися не розумом і совістю, а лише наказом згори. Вони служили особам, а не народу. Совість була прибрана з ужитку цих людей. Якщо начальник дозволяв собі грубо і нахабно обривати людей, у яких він не вартий стерти бруд з чобіт, затикав їм рота окриком і майданною лайкою, то чого можна було чекати від його підлеглих?

…Спершу після смерті Леніна грубість, зневага до закону, до людської гідності почали виявлятися поволі, але вже через три-чотири роки все це стало наростати, як ракова пухлина, і набуло форми терору…

...Для кожної хоч трохи мислячої і чутливої людини життя перетворилося в щоденне моральне катування. І якби не прийшов раптовий порятунок, якби не помер Сталін, то невідомо і незрозуміло, чим би скінчилася ця похмура епоха в житті країни.

Все це неможливо було зрозуміти. Люди губилися, судомно шукали пояснень, раділи кожній дрібниці, що дозволяло їм хоча б на одну тисячну частку виправдати те, що відбувалося, інакше неможливо було працювати і будувати країну, для цього потрібно було переконувати себе, що все йде більш менш нормально і підпорядковано високим. державним цілям.

Пояснення, сутнісно, було просте. Психологія Сталіна була протилежна здорової психології народу, народ завжди в масі був людяний. У всякому разі, люди були для нього лише знаряддям, гвинтиком, інструментом для досягнення своїх цілей… Тому люди боялися вести записи та щоденники. Ведення щоденників стало заняттям умертоносним і рідко сходило з рук.

…Їй (літературі – Ред.) не дали розквісти. Її знекровили. А тим часом, вона обіцяла стати одним із найпрекрасніших явищ нового світу. Все було зроблено всупереч здоровому глузду. Література, здатна бути найбільшою опорою нового ладу, стимулом до створення нової людини і нового людського суспільства, література вільна, потужна, що тішить людський дух і повна зримої красоти світу, була скомкана, знищена для дрібного, неосвіченого, що вчепилося мертвою хваткою в молоде життя і потягло її в прірву бід і невігластва...».

ЛІЛІЯ МЕЛЬНИЧЕНКО




Русская версия


«НА МЕДЛЕННОМ ОГНЕ»

«Люди, воспитанные на подозрительности и жестокости,
неизбежно превращались в роботов.»
К. Паустовский

Конец мая всегда для нас был особенным - 31 мая мы отмечали день рождения Константина Паустовского.

К.Г. Паустовский. 1960-е гг.

Обычно, в эти дни мы проводили конкурс детского рисунка, в котором принимали участие учащиеся Центра эстетического воспитания «Моряна». Ежегодно мы предлагали детям проиллюстрировать одно из произведений Константина Паустовского, посвященное нашему городу. Затем заседало жюри, оценивая все работы юных живописцев и выделяя наиболее талантливые из них. И, наконец, 1 июня в Международный день защиты детей мы открывали выставку этих иллюстраций.

В этом году исполняется 130 лет со дня рождения Константина Паустовского и, естественно, нами были запланированы разные мероприятия, посвященные этой дате.

Но... В нашу жизнь ворвалась ВОЙНА - Россия напала на Украину. С 24 февраля, с первых бомбардировок больших городов и первых невинных жертв, мирная жизнь в Украине остановилась. Школы, ВУЗы, музеи, библиотеки закрыты или работают с большими ограничениями.

Понятно, что в таких условиях мы не можем отметить юбилей писателя так, как предполагали. Не будет конкурса детского рисунка, ведь многие детки стали беженцами, покинув страну. И, естественно, не будет выставки иллюстраций.

1 июня, в Международный день защиты детей Министерство образования и науки, вместо праздничных и развлекательных программ, приглашает всех школьников на Всеукраинский интерактивный онлайн-урок по минной безопасности. Как пояснили в Министерстве, риск встретиться со взрывоопасными предметами есть везде, где велись или еще ведутся боевые действия. Поэтому детям так важно знать, как различать такие предметы, чтобы сохранить свою жизнь.

Таковы сегодняшние реалии. Жизнь каждого человека в нашей стране изменилась. Сейчас все мысли и действия корректируются согласно военному времени. Возникают вопросы, много вопросов. Но главный вопрос о войне — как это могло произойти? Каковы причины такой ненависти и агрессии со стороны России? И мы ищем на них ответы в исторических и философских работах, в публицистических произведениях. И если находим, то многое переосмысливается, и на многое смотришь другими глазами.

Как мне кажется, некоторые ответы на эти вопросы я нашла в повести Константина Паустовского «Книга скитаний», вернее даже не в опубликованной ее части, а в тех главах, которые не вошли в изданный вариант. Это шестая, заключительная книга «Повести о жизни». Впервые она была опубликована в журнале «Новый мир», в №№ 10, 11 за 1963 год, опубликована именно под этим названием. Хотя сам Паустовский назвал ее «На медленном огне». Об этом он писал в письме к польскому писателю Ярославу Ивашкевичу: «...Сейчас я заканчиваю шестую книгу автобиографического цикла. Называется она «На медленномогне». Болезнь отняла у меня уйму времени, и первое время я как бы наново учился писать...» (12 апреля 1963 года). В письме к французской переводчице Лидии Селекторской он писал: «... На днях я наконец закончил шестую книгу у себя в Тарусе, привез ее в Москву и завтра сдам в издательство. Шестая книга называется «На медленно огне». Что с ней будет - еще не знаю...» (3 июля 1963 года). Спустя годы, сын писателя Вадим Паустовский написал: «Такое заглавие ему казалось более точным для характеристики жизни людей в тоталитарной стране периода 1920-1930-х годов».

Рукопись Паустовский передал в журнал «Знамя», о чем свидетельствует его письмо главному редактору журнала Вадиму Кожевникову: «...Василий Васильевич... сказал, что у Вас и у редакции есть по моей книге «конструктивные предложения». Было бы очень хорошо, если бы Вы написали мне об этих предложениях и, вообще, свое мнение о книге. Я быстро бы Вам ответил, и тогда бы все и решилось. Если «да», то я срочно займусь рукописью, а если «нет», то так тому и быть! В ближайшие дни я пришлю в Москву… за рукописью, в обоих случаях она мне нужна...» (27 августа 1963 года). Книга не была опубликована в журнале «Знамя», она вышла в «Новом мире» под другим названием и в сокращенном виде.

Отдельным изданием повесть вышла в издательстве «Советская Россия» в 1964 году. Первоначально предполагалось включить в книгу иллюстративный материал с портретами писателей, упоминаемых в повести. Так рукопись попала к фотохудожнику Виктору Молчанову, который должен был ознакомиться с текстом и подобрать иллюстрации. Однако, через короткое время, планы издательства изменились и Виктора Молчанова попросили вернуть рукопись. Он в срочном порядке переписал наиболее поразившие его фрагменты текста Паустовского, которые, как оказалось впоследствии, были изъяты цензурой. Спустя годы Молчанов передал эти страницы в Московский литературный музей-центр К.Г. Паустовского.

В 2005 году литературно-художественный журнал «Мир Паустовского» опубликовал эти страницы. Сегодня, в 130-летнюю годовщину со дня рождения Константина Паустовского я предлагаю их вашему вниманию.

«...Страна молчала. Люди шептались с глазу на глаз и то в самую плохую пору ночей. Страх не покидал их. Кто знает, не предает ли жена, друг или любимый сын? Ведь научили же иных детей легко, даже с опубликованием в печати, - отрекаться от отцов и матерей, от любви, от совместных страданий, от нежности и самоотвержения, отрекаться во имя собственного благополучия…

Но все же вера и тогда не умирала и народ строил страну. Большинство людей не позволяли себе терять веру в прекрасное и спасительную сущность жизни, в разум, в то, что он победит. Так в конце концов и случилось...

В простодушном и человечном народе постепенно появилось много доносчиков, карателей, подхалимов и ханжей. Из каких недр они хлынули? Каким образом они так мгновенно усвоили способы унижения человека. Оказывается, недоверию и жестокости иные люди так же быстро выучиваются, как дети учатся грамоте. Люди, воспитанные на подозрительности и жестокости, неизбежно превращались в роботов. В своих поступках они руководствовались не разумом и совестью, а только приказом свыше. Они служили лицам, а не народу. Совесть была убрана из обихода этих людей. Если начальник позволял себе грубо и нагло обрывать людей, у которых он был недостоин стереть грязь с сапог, затыкал им рот окриком и площадной бранью, то чего можно было ждать от его подчиненных?..

…В первое время после смерти Ленина грубость, пренебрежение к закону, к человеческому достоинству начали проявляться исподволь, но уже через три-четыре года все это стало быстро нарастать, как раковая опухоль, и приобрело форму террора…

…Для каждого мало-мальски думающего и чувствующего человека жизнь превратилась в каждодневную моральную пытку. И если бы не пришло внезапное избавление, если бы не умер Сталин, то неизвестно и непонятно, чем бы окончилась эта мрачнейшая эпоха в жизни страны.

Все это было невозможно понять. Люди терялись, судорожно искали объяснений, радовались каждой малости, позволявшее им хотя бы на одну тысячную долю оправдать то, что происходило, иначе невозможно было работать и строить страну, для этого нужно было убеждать себя, что все идет более или менее нормально и подчинено высоким государственным целям.

Объяснение, по существу, было простое. Психология Сталина была противоположна здоровой психологии народа, народ всегда в массе был человечен. Во всяком случае люди были для него только орудием, винтиком, инструментом для достижения своих целей… Поэтому люди боялись вести записи и дневники. Ведение дневников стало занятием смертоносным и редко сходило с рук…

…Ей (литературе – Ред.) не дали расцвести. Ее обескровили. А между тем, она обещала стать одним из прекраснейших явлений нового мира. Все было сделано вопреки здравому смыслу. Литература, способная быть величайшей опорой нового строя, стимулом к созданию нового человека и нового человеческого общества, литература свободная, мощная, радующая человеческий дух и полная зримой красоты мира, была скомкана, уничтожена в угоду мелкому, невежественному, что вцепилось мертвой хваткой в молодую жизнь и потащило ее в пропасть бед и невежества…».

ЛИЛИЯ МЕЛЬНИЧЕНКО

Немає коментарів:

Дописати коментар