Ось ніколи не думала, що буду писати про часи румунської окупації Одеси під час Другої світової війни. Багато читала літератури на цю тему, у тому числі спогади очевидців, щось чула від старих одеситів, та й вдома зберігалися декілька оригінальних документів – німих свідків того часу, але вони здавалися мені такими несерйозними.
Нині все змінилося. В Україні знову війна, війна із Росією, яка напала на нас 24 лютого. І сьогодні ми переживаємо все те, із чим зіткнулися наші рідні у далекі роки Другої світової війни — бомбардування міст, біженці, мільйони біженців.
 |
 |
Тоді ніхто з моїх родичів не залишився в окупованій Одесі і особисто про життя в той період розказати не міг. Всю велику сім’ю зі старенькою матір’ю, дочками, невісткою, онуками змогла вивезти в евакуацію до м. Уральськ у Казахстані моя бабуся – Скляренко Марія Акимівна.
А чоловіки – син та зять пішли на фронт, зять загинув а син довгий час вважався загиблим, але вижив.
Колишня нащадкова робітниця джутової фабрики, оскільки її мати з кінця 19 століття там працювала, Скляренко М.А. також починала свій трудовий шлях на цій фабриці, вийшла заміж за красеня майстра, народила трьох дітей і втратила чоловіка на громадянській війні.
З 1930 року бабуся зв’язала своє життя з поштовою роботою, з 1932 року вона стала працювати в Одеському відділенні перевозки пошти залізницею на посаді начальника парка поштових вагонів. Ця посада і дозволила їй евакуюватися зі всією сім’єю до Казахстану 10 жовтня 1941 року, тобто за 6 днів до зайняття міста румунськими військами.
Трьохкімнатна квартира № 5 по вул. Дальницькій, 17, де мешкала сім’я була залишена з усіма майном. Зрозуміло, що покинуті квартири пустими не залишалися, їх займали або сусіди, або люди, житло яких було зруйновано, або ті, хто не міг залишатися в старих квартирах, іноді окупанти.
Нашу вільну квартиру зайняла родичка однієї з сусідок, як казали раніше в Одесі, а іноді і зараз можна почути, «мадам» Єфросинія Сафонова. Під час румунської окупації офіційним зверненням до жінок було «пані». Саме так вказувалося в документах окупаційної влади.
Коли в Уральську стало відомо про звільнення Одеси 10 квітня 1944 р. від фашистських загарбників, першою з сім’ї до Одеси повернулася бабуся ( як я зараз розумію мешканців зруйнованих російськими фашистами міст і селищ України, які повертаються додому). Вже 6.05. 1944 року, як вказано в її трудовій книжці, вона знову була прийнята на посаду начальника парка поштових вагонів.
Не знаю, яким чином їй вдалося виперти «пані» Єфросинію Сафонову зі своєї квартири, але не сумніваюсь, що зі своїм бойовим характером вона зробила це швидко.
Але боротьба за справедливість продовжувалася, оскільки з квартири зникло майже все майно, що було залишено. І тоді Скляренко М.А. звертається з заявою до Іллічівської районної ради, де вказує, що її квартира була залишена при евакуації з усім майном при свідках і надає перелік залишених речей. Мені було цікаво читати цей перелік, оскільки деякі з речей я пам’ятала з дитинства, а єдиним предметом я досі володію.
Приємно було дізнатися, що в сім’ї була швацька машинка «Зінгер» (ножна), патефон з платівками, скриня дубова для зберігання зимового одягу, самовар¸4 картини в рамах, годинник настінний дубовий, письмовий стіл дубовий, різні шафи, дубові стільці, а також (увага!) мідний таз.
Як вказує бабуся, більшість речей знаходяться в інших квартирах і просить допомогти їй повернути сімейне майно.
Я також не знаю, яким чином їй були повернуті сімейні речі - через суд, або під тиском місцевої влади, але все ж таки більшість їх була повернена.
Щоби захистити себе від звинувачень в крадіжці, Єфросинія Сафонова надала два свідоцтва про продаж їй Одеським міським Муніципалітетом 03.02.1943 року цінностей з їх повним переліком і вартістю. З одного боку свідоцтво про продаж складено румунською мовою з підписом директора Інвентарної Дирекції Муніципалітету г-на Андронаке, з другого боку – той самий текст російською мовою. Перелік речей в свідоцтвах багато в чому збігається з переліком, вказаним бабусею.
Для мене ці два свідоцтва про продаж є ще і доказами того, що румунська окупаційна влада збагачувалася за рахунок залишеного одеситами в квартирах майна, оскільки не тільки його привласнювала, але й ще і отримувала кошти за рахунок його продажу.
В дуже цікавій і змістовній книзі «Одеса 1941–1944. Пережити окупацію» Олександра Бабича в 11 розділі розглядається окремо «квартирне питання» і його вирішення окупаційною владою. Автор пише: «Хаотичні переїзди і захоплення житла неминуче привели би до конфліктів, і ситуація вимагала якоїсь логіки та порядку. Румуни це розуміли, крім того, вони вважали це все своїм майном. Тому одним з перших Муніципалітет прийняв Постанову № 2, якою вводилися правила користування рухомим і нерухомим майном.
Параграф 4 цієї постанови передбачав, що усе майно осіб, які покинули місто перед вступом румунських військ, є державною власністю і надходить в повне розпорядження міського Муніципалітету.
В параграфі 5 вказувалося: а) якщо майно залишилось в безлюдній квартирі, керуючі будинками, коменданти та уповноважені зобов’язані скласти його опис та закрити приміщення; б) якщо в залишеній квартирі вже є нові мешканці, скласти опис залишених речей і здати їх на зберігання мешканцям під розписку, опис залишається у керуючого» (арк.391–393).
Як Одеса була пограбована фашистськими загарбниками, скільки цінностей було ними вивезено (у тому числі культурних) добре відомо і описано, але і такими дрібницями як продаж фактично вкраденого майна окупаційна влада також не гребувала.
Звісно, румунські солдати також займалися грабежом населення. В одеських дворах ще довгі роки можна було почути розповіді, у кого і що вони поцупили. Але те, що зараз ми дізналися після звільнення українських міст і селищ від рашистів, не тільки по жорстокості, але і по цинізму і розмірам перевищує награбоване фашистськими солдатами.
Недарма художник зобразив російського солдата з потворним свинячим рилом, пакетом з награбованим у мирного українського населення і вкраденим кондиціонером за плечима. А фото вкраденої другою армією мира собачої будки обійшло весь Інтернет.
Мені також дуже подобається серія одеського художника Igor Gusev «3 світова війна 2022», де він в тому числі геніально торкнувся теми мародерства рашистів з використанням класичних сюжетів російського живопису (і не тільки).
Але якщо повернутися до основної теми, то зараз з довгого переліку бабусі я володію тільки мідним тазом, в якому я кожного року варила джеми і довго не знала його таку захоплюючу історію. І я впевнена, що, якщо він пережив Другу світову війну, то переживе і цю, Велику Вітчизняну війну, а Росія після нашої перемоги на довгі роки «накриється мідним тазом».
Ольга Козоровицька
МАЛЕНЬКАЯ ВОЕННАЯ ИСТОРИЯ ПРОСТЫХ ВЕЩЕЙ
Вот никогда не думала, что буду писать о румынской оккупации Одессы в годы Второй мировой войны. Читала много литературы на эту тему, в том числе воспоминания очевидцев, что-то слышала от старых одесситов, да и в семье сохранилось несколько оригинальных документов – немых свидетелей того времени, но мне они казались такими несерьёзными.
Сейчас все изменилось. В Украине опять война, война с Россией, которая напала на нас 24 февраля. И сегодня мы переживаем все то, с чем столкнулись наши родные в далекие годы Второй мировой войны — бомбардировки городов, беженцы, миллионы беженцев.
|
|
Тогда никто из моих родственников не оставался в оккупированной Одессе. Всю большую семью со своей старенькой матерью, дочерьми, невесткой и внуками смогла вывезти в эвакуацию в г. Уральск в Казахстане моя бабушка – Скляренко Мария Акимовна.
А мужчины – сын и зять ушли на фронт, зять погиб, сын долгое время считался погибшим, но выжил.
Бывшая потомственная работница джутовой фабрики, поскольку ее мать с конца 19 века там работала, Скляренко М.А. тоже начинала свой трудовой путь на этой фабрике, вышла замуж на красавца мастера, родила троих детей и потеряла мужа на гражданской войне.
С 1930 года бабушка связала свою жизнь с почтовой работой, с 1932 года она стала работать в Одесском отделении перевозки почты по железной дороге на должности начальника парка почтовых вагонов. Эта должность и позволила ей эвакуироваться со всей семьей в Казахстан 10 октября 1941 года, т.е. за 6 дней до оккупации города румынскими войсками.
Трехкомнатная квартира № 5 по ул. Дальницкой, 17, где жила семья, была закрыта со всем имуществом. Естественно, такие квартиры пустыми не оставались, их занимали либо соседи, или люди, жилье которых было разрушено, либо те, кто не мог оставаться в старых квартирах, иногда оккупанты.
Нашу квартиру заняла родственница одной из соседок, как говорили раньше в Одессе, а иногда можно услышать и сейчас, «мадам» Ефросиния Сафонова. Во время румынской оккупации официальным обращением к женщине было «госпожа». Именно так указывалось в документах оккупационной власти.
Когда в Уральске стало известно об освобождении Одессы 10 апреля 1944 года от фашистских захватчиков, первой из семьи в Одессу вернулась бабушка ( как я сейчас понимаю жителей разрушенных российскими фашистами городов и сёл Украины, которые возвращаются домой). Уже 6 мая 1944 года, как указано в ее трудовой книжке, она вновь была принята на должность начальника парка почтовых вагонов.
Не знаю, каким образом ей удалось выставить «госпожу» Ефросинию Сафонову из своей квартиры, но не сомневаюсь, что со своим боевым характером она сделала это быстро.
Но борьба за справедливость продолжалась, поскольку из квартиры пропало почти все имущество, которое там оставалось перед эвакуацией. И тогда Скляренко М.А. обращается с заявлением в Ильичёвский районный совет, в котором указывает, что ее квартира была оставлена при эвакуации со всем имуществом при свидетелях и приводит перечень оставленных вещей. Мне было интересно читать этот перечень, поскольку некоторые вещи я помнила с детства, а собственником единственного предмета являюсь до сих пор.
Приятно было узнать, что в семье была швейная машинка «Зингер» (ножная), патефон с пластинками, дубовый сундук для хранения зимней одежды, самовар, 4 картины в рамах, часы настенные дубовые, письменный стол дубовый, разные шкафы, стулья дубовые, а также (внимание!) медный таз.
Как указывала бабушка, большая часть вещей находится в других квартирах и просит помочь ей возвратить семейное имущество.
Я также не знаю, каким образом были возвращены ей семейные вещи – через суд или под давлением местной власти, но все-таки большая их часть была возвращена.
Чтобы защитить себя от обвинений в краже, Ефросиния Сафонова предоставила два свидетельства о продаже ей Одесским муниципалитетом 03.02.1943 года ценностей с их полным перечнем и стоимостью. С одной стороны свидетельство о продаже написано на румынском языке с подписью директора Инвентарной Дирекции Муниципалитета г-на Андронаке, с обратной стороны – тот же текст на русском языке. Перечень вещей в свидетельствах во многом совпадает с перечнем, предоставленным бабушкой.
Для меня эти два свидетельства о продаже являются еще и доказательствами того, что румынская оккупационная власть обогащалась за счет оставленного одесситами в квартирах имущества, поскольку не только его присваивала, но к тому же получала средства при его продаже.
В очень интересной и содержательной книге «Одесса 1941–1944. Пережить оккупацию» Александра Бабича в главе 11 рассматривается отдельно «квартирный вопрос» и его решение оккупационной властью. Автор пишет: «Хаотические переезды и захват жилья неминуемо привели бы к конфликтам, и ситуация требовала какой-то логики и порядка. Румыны это понимали, кроме того, они считали это все своим имуществом. Поэтому одним из первых Муниципалитет принял Постановление № 2, которым вводились правила пользования движимым и недвижимым имуществом».
Параграф 4 этого постановления предусматривал, что «все имущество лиц, которые оставили город перед вступлением румынских войск, является государственной собственностью и поступает в полное распоряжение городского Муниципалитета».
В параграфе 5 указывалось: «а) если имущество оставалось в необитаемой квартире, управляющие домами, коменданты и уполномоченные обязаны составить его опись и закрыть помещение; б) если в оставленной квартире уже есть новые жильцы, составить опись оставленных вещей и сдать их на хранение жильцам под расписку, опись остается у управляющего».
Как Одесса была ограблена фашистскими захватчиками, сколько ценностей было ими вывезено (в том числе культурных) хорошо известно и описано, но и такими мелочами как продажа фактически украденного имущества оккупационная власть тоже не брезговала.
Конечно, румынские солдаты тоже занимались грабежом населения. В одесских дворах еще долгие годы можно было слышать рассказы о том, у кого и что они украли. Но то, что мы сейчас узнаем после освобождения украинских городов и сел от рашистов, не только по жестокости, но и по цинизму, размерам превышает награбленное фашистскими солдатами.
Не случайно художник изобразил российского солдата с мерзким свиным рылом, пакетом с награбленным у мирного украинского населения и украденным кондиционером за плечами. А фото украденной второй армией мира собачьей будки обошло весь Интернет.
Мне очень нравится серия одесского художника Igor Gusev «3 мировая война 2022», в которой он в том числе гениально коснулся темы мародёрства рашистов, используя классические сюжеты русской живописи (и не только).
Если же возвратиться к основной теме, то сейчас из долгого перечня бабушки в моей собственности остался только медный таз, в котором я каждый год варила джемы, и долго не знала его такую захватывающую историю. И я уверена, что, если он пережил Вторую мировую войну, то переживёт и эту, Великую Отечественную войну, а Россия после нашей победы «накроется медным тазом».
Ольга Козоровицкая
Немає коментарів:
Дописати коментар