24 лютого о 6:40 ранку нас розбудив телефонний дзвінок мого однокласника з Австралії, який вже знав про напад путінської Росії на Україну. Через двадцять хвилин ми розмовляли з ним по скайпу і обмінювалися новинами. З кожним днем потреба в спілкуванні з рідними та друзями наростала, оскільки хтось опинився на тимчасово окупованій території, хтось покинув Одесу і виїхав до Польщі, Румунії, Німеччини. Кожного дня я розмовляю з однокурсником з Миколаїва, міста, яке героїчно прикриває Одесу і ці розмови дають мені можливість трішки заспокоїтись.
 |
| Фото I.В.Борiневича, зроблене 22.02.1942 р. на фронтi, підписане на обороті |
Зараз дуже часто в засобах масової інформації порівнюється війна, яку вже називають новою Великою Вітчизняною війною, з Другою світовою війною. Тому, виникають думки про те, як би ми отримували необхідну інформацію без сучасних засобів спілкування, без сучасних інформаційних технологій?
Моє дитинство прийшлося на другу половину 1950-х - початок 1960-х років. Я добре пам’ятаю ту, середнього розміру, дуже потерту, валізу сірого кольору, що зберігалася в одній з кімнат нашої оселі на Молдаванці. Було очевидно, що вона ще і дуже стара, і багато чого перетерпіла з нашою родиною, яка була під час війни евакуйована до Казахстану.
Як будь яка цікава дитина я, звісно, відкривала її в пошуках скарбів, але побачила тільки старі листи в конвертах і без них, що заповнювали усю валізу. Чому моя мати - Скляренко Валентина Василівна так довго їх зберігала, я не питала, а в 1979 році вже нема в кого було питати, оскільки мами не стало.
Коли ми з чоловіком в 1990 році переїхали жити в його квартиру, я перевезла значну частину листів, адресати яких були мені відомі і тільки років 10 тому почала їх уважно переглядати. Серед них було багато відкритих листів зі штампом військової цензури від мого вітчима, який пройшов усю війну, а потім закінчував службу в радянській зоні окупованої Німеччини. Також було декілька листів з підписом «І. Боріневич».
Це прізвище було мені знайоме з дитинства, оскільки Ігор Володимирович Боріневич був однокурсником моєї мами на філологічному факультеті Одеського педагогічного інституту, де вона навчалася з 1936 року. Усі чотири роки навчання вони товаришували. Чому чотири роки, а не п’ять? Тому що у 1939 році почалася радянсько-фінська війна, яку зараз так часто приводять як приклад безславної війни СРСР, і багато сільських вчителів були мобілізовані на цю війну. Тому було вирішено зробити в педагогічних вишах прискорений випуск, щоби закрити питання нестачі вчителів.
Мати поїхала працювати вчителькою російської мови у німецьку колонію Зельц (нині с. Лиманське Роздільнянського району Одеської області). Ігор Боріневич був призваний до армії і його плани вступити до аспірантури були відкладені. А був він дуже талановитим студентом, мав усі задатки майбутнього вченого.
Побачивши на старих листах прізвище «І. Боріневич», я спочатку вирішила, що вони від самого Ігоря, але з тексту зрозуміла, що їх автором була його мати - Іда Володимирівна Боріневич. Тому декілька слів про сім’ю Боріневичей.
По лінії батька Ігор онук дуже відомого дореволюційного одеського статистика Антона Самійловича Боріневича, який на протязі декількох десятиліть очолював Одеське статистичне бюро. На протязі своєї професійної діяльності А.С. Боріневич зібрав дуже великий об’єм статистичних матеріалів, на підставі яких написав значущі, цінні роботи. Навіть «керманич світового пролетаріату» В.І. Ленін знав про його роботи, цікавився ними і просив рідних в одному з листів надіслати йому роботу «одеського статистика Боріневича».
А.С. Боріневич зіграв велику роль в організації і проведенні перепису населення Одеси 01.12.1892 року. Цей одноденний перепис проводився за його ініціативою і у зв’язку з тим, що у 1894 році повинно було відмічатися століття існування міста. За даними цього перепису в Одесі проживало 327725 мешканців. Наступні переписи населення Одеси також проходили під його керуванням.
До 1946 року А.С. Боріневич працював в Одеському кредитно-економічному інституті, помер він в цьому ж році. Фото славетного діда з його власноручним підписом онуку моя мати бачила у квартирі Ігоря і його матері Іди Володимирівни по вул. Пантелеймонівській, 20. Батько Ігоря - Володимир Антонович Боріневич не був розлучений з його мамою, але з ними не проживав.
Дочка А.С. Боріневича - Зоя Антонівна Боріневич-Бабайцева (рідна тітка Ігоря) була відомим істориком літератури і пушкіністом, доцентом Одеського державного університету. В 1950-1977 р.р. вона була головою Пушкінської комісії при Будинку вчених, організовувала конференції пушкіністів в Одесі і Кишиневі.
Завдяки Іді Володимирівні, яка працювала зав. бібліотекою Одеського педагогічного інституту, моя мати і Ігор Боріневич змогли налагодити листування під час війни. Одеський педагогічний інститут спочатку евакуювався в м. Майкоп, потім ще далі - в Туркменію, м. Байрам-Алі. Там і знайшов її лист моєї матері і вона одразу ж переслала їй адресу військової частини сина. У своїх наступних листах вона завжди питала, чи були листи від Ігоря, писала, що вона дуже хвилюється за нього.
Можна сказати, що Іда Володимирівна в 1942 році зробила материнський подвиг. Зустріч з матір’ю під час війни була дивом, це було як нагорода за військовий подвиг або заохочення після тяжкого поранення. Коли Іда Володимирівна була в Майкопі, військова частина Ігоря стояла в Ростові-на-Дону. Вони списалися, отримали дозвіл і з великими перешкодами матір дісталася до прифронтової смуги. В листівці до моєї мами Іда Володимирівна писала: «Бачила я його тільки півтори години. Виглядає непогано, але очі сумні».
А я ще дивувалася, що моя мати завжди плакала, коли дивилася «Баладу про солдата».
Чим же займався лейтенант І.В. Боріневич у своїй військовій частині? В нашій сім’ї зберігається маленька книжечка Л. Кареліна і Л. Гурунца «Лист» («Письмо»), видана в Баку в 1946 році, напевно її десь дістала моя мати.
Там є оповідання «Боріневич воює». Так ось, Ігор Боріневич працював поштовиком (старший приймач), який не з'їхав з глузду у розшуку військових і їх родин, а створив свою систему пошуку адресатів і місць їх знаходження.
Можемо собі уявити перші роки війни з постійним відступом військових частин, численною кількістю загиблих бійців та поранених у шпиталях, зниклих безвісти, сотень тисяч евакуйованого населення і весь час сім’ї шукають своїх воїнів, а воїни своїх рідних.
Будучи за натурою перфекціоністом, І. Боріневич для пошуку веде прискіпливий облік руху особистого складу, перевірки вихідної та вхідної кореспонденції, веде зошит зміни адрес і допомагає поновити письмовий зв’язок між рідними. Він розробив таку систему, щоби листи пораненим йшли за ними і знаходили їх без повернення до початкового місця відправлення. На всіх листах з відміткою «Адресат вибув до шпиталю» військові поштарі повинні були вказувати точну дату евакуації в медсанбат. Далі складався реєстр з прізвищем пораненого, номером польової пошти, дати евакуації в медсанбат та незаповненою графою для вказівки номеру військового шпиталя. Далі робилися запити в армійські та тилові шпиталі і таким чином поштарі дізнавалися про місцезнаходження пораненого.
Завдяки рапорту лейтенанта І.В. Боріневича нарком зв’язку вніс значні зміни в інструкцію військового поштаря, що зробило її більш сучасною, такою, що відповідає воєнному часу.
Поруч з листами Іди Володимирівни лежали листи її колеги з бібліотеки педагогічного інституту Алли Старчевської, яка знала мою маму. Вона у травні 1943 року пише, що відсутні листи від Ігоря і Іда Володимирівна місця собі не знаходить, а вже 2.06.1943 року А. Старчевська написала, що Ігор загинув. В вересні 1943 року від неї прийшов ще один лист з подробицями загибелі І. Боріневича. Він з друзями попав під обстріл ворожого літака, вони не встигли заховатися під вантажівкою поруч з ними. Ігор був тяжко поранений, декілька днів мучився у шпиталі, врятувати його лікарям не вдалося.
І.В. Боріневич був похований у станиці Георгіє-Афіпська (нині с.Афіпський) Краснодарського краю, йому не було і 25 років. Іда Володимирівна декілька разів приїздила на могилу сина. Вона і після війни, до своєї смерті, підтримувала відносини з моєю мамою.
Зараз, коли йде нова Велика Вітчизняна війна, мимоволі порівнюєш її з Другою світовою війною і бачиш, як змінилося спілкування родин з нашими воїнами. Як інтернет і мобільний зв’язок допомагають підтримувати стосунки з рідними. Як з соціальних мереж ми дізнаємося про події на фронті і радіємо за наших воїнів, або переймаємось за наші втрати.
Дійсно, Інтернет і мобільний зв’язок це велике надбання людства. Але дивишся на старі пожовтілі листи з Другої світової і відчуваєш велику вдячність тим людям, які робили все, ризикуючи своїм життям, аби ці листи надійшли до своїх адресатів. І особистий приклад одесита І.В. Боріневича порівнюєш з нашими волонтерами, які роблять все можливе і неможливе для нашої перемоги, яку ми обов’язково дочекаємось.
Ольга КОЗОРОВИЦЬКА
Немає коментарів:
Дописати коментар