10 квітня 2022 р.

ЛИСТИ ЗІ СТАРОЇ ВАЛІЗИ




24 лютого о 6:40 ранку нас розбудив телефонний дзвінок мого однокласника з Австралії, який вже знав про напад путінської Росії на Україну. Через двадцять хвилин ми розмовляли з ним по скайпу і обмінювалися новинами. З кожним днем потреба в спілкуванні з рідними та друзями наростала, оскільки хтось опинився на тимчасово окупованій території, хтось покинув Одесу і виїхав до Польщі, Румунії, Німеччини. Кожного дня я розмовляю з однокурсником з Миколаїва, міста, яке героїчно прикриває Одесу і ці розмови дають мені можливість трішки заспокоїтись.

Фото I.В.Борiневича, зроблене 22.02.1942 р. на фронтi, підписане на обороті

Зараз дуже часто в засобах масової інформації порівнюється війна, яку вже називають новою Великою Вітчизняною війною, з Другою світовою війною. Тому, виникають думки про те, як би ми отримували необхідну інформацію без сучасних засобів спілкування, без сучасних інформаційних технологій?

Моє дитинство прийшлося на другу половину 1950-х - початок 1960-х років. Я добре пам’ятаю ту, середнього розміру, дуже потерту, валізу сірого кольору, що зберігалася в одній з кімнат нашої оселі на Молдаванці. Було очевидно, що вона ще і дуже стара, і багато чого перетерпіла з нашою родиною, яка була під час війни евакуйована до Казахстану.

Як будь яка цікава дитина я, звісно, відкривала її в пошуках скарбів, але побачила тільки старі листи в конвертах і без них, що заповнювали усю валізу. Чому моя мати - Скляренко Валентина Василівна так довго їх зберігала, я не питала, а в 1979 році вже нема в кого було питати, оскільки мами не стало.

Коли ми з чоловіком в 1990 році переїхали жити в його квартиру, я перевезла значну частину листів, адресати яких були мені відомі і тільки років 10 тому почала їх уважно переглядати. Серед них було багато відкритих листів зі штампом військової цензури від мого вітчима, який пройшов усю війну, а потім закінчував службу в радянській зоні окупованої Німеччини. Також було декілька листів з підписом «І. Боріневич».

Це прізвище було мені знайоме з дитинства, оскільки Ігор Володимирович Боріневич був однокурсником моєї мами на філологічному факультеті Одеського педагогічного інституту, де вона навчалася з 1936 року. Усі чотири роки навчання вони товаришували. Чому чотири роки, а не п’ять? Тому що у 1939 році почалася радянсько-фінська війна, яку зараз так часто приводять як приклад безславної війни СРСР, і багато сільських вчителів були мобілізовані на цю війну. Тому було вирішено зробити в педагогічних вишах прискорений випуск, щоби закрити питання нестачі вчителів.

Мати поїхала працювати вчителькою російської мови у німецьку колонію Зельц (нині с. Лиманське Роздільнянського району Одеської області). Ігор Боріневич був призваний до армії і його плани вступити до аспірантури були відкладені. А був він дуже талановитим студентом, мав усі задатки майбутнього вченого.

Побачивши на старих листах прізвище «І. Боріневич», я спочатку вирішила, що вони від самого Ігоря, але з тексту зрозуміла, що їх автором була його мати - Іда Володимирівна Боріневич. Тому декілька слів про сім’ю Боріневичей.

По лінії батька Ігор онук дуже відомого дореволюційного одеського статистика Антона Самійловича Боріневича, який на протязі декількох десятиліть очолював Одеське статистичне бюро. На протязі своєї професійної діяльності А.С. Боріневич зібрав дуже великий об’єм статистичних матеріалів, на підставі яких написав значущі, цінні роботи. Навіть «керманич світового пролетаріату» В.І. Ленін знав про його роботи, цікавився ними і просив рідних в одному з листів надіслати йому роботу «одеського статистика Боріневича».

А.С. Боріневич зіграв велику роль в організації і проведенні перепису населення Одеси 01.12.1892 року. Цей одноденний перепис проводився за його ініціативою і у зв’язку з тим, що у 1894 році повинно було відмічатися століття існування міста. За даними цього перепису в Одесі проживало 327725 мешканців. Наступні переписи населення Одеси також проходили під його керуванням.

До 1946 року А.С. Боріневич працював в Одеському кредитно-економічному інституті, помер він в цьому ж році. Фото славетного діда з його власноручним підписом онуку моя мати бачила у квартирі Ігоря і його матері Іди Володимирівни по вул. Пантелеймонівській, 20. Батько Ігоря - Володимир Антонович Боріневич не був розлучений з його мамою, але з ними не проживав.

Дочка А.С. Боріневича - Зоя Антонівна Боріневич-Бабайцева (рідна тітка Ігоря) була відомим істориком літератури і пушкіністом, доцентом Одеського державного університету. В 1950-1977 р.р. вона була головою Пушкінської комісії при Будинку вчених, організовувала конференції пушкіністів в Одесі і Кишиневі.

Завдяки Іді Володимирівні, яка працювала зав. бібліотекою Одеського педагогічного інституту, моя мати і Ігор Боріневич змогли налагодити листування під час війни. Одеський педагогічний інститут спочатку евакуювався в м. Майкоп, потім ще далі - в Туркменію, м. Байрам-Алі. Там і знайшов її лист моєї матері і вона одразу ж переслала їй адресу військової частини сина. У своїх наступних листах вона завжди питала, чи були листи від Ігоря, писала, що вона дуже хвилюється за нього.

Можна сказати, що Іда Володимирівна в 1942 році зробила материнський подвиг. Зустріч з матір’ю під час війни була дивом, це було як нагорода за військовий подвиг або заохочення після тяжкого поранення. Коли Іда Володимирівна була в Майкопі, військова частина Ігоря стояла в Ростові-на-Дону. Вони списалися, отримали дозвіл і з великими перешкодами матір дісталася до прифронтової смуги. В листівці до моєї мами Іда Володимирівна писала: «Бачила я його тільки півтори години. Виглядає непогано, але очі сумні».

А я ще дивувалася, що моя мати завжди плакала, коли дивилася «Баладу про солдата».

Чим же займався лейтенант І.В. Боріневич у своїй військовій частині? В нашій сім’ї зберігається маленька книжечка Л. Кареліна і Л. Гурунца «Лист» («Письмо»), видана в Баку в 1946 році, напевно її десь дістала моя мати.

Там є оповідання «Боріневич воює». Так ось, Ігор Боріневич працював поштовиком (старший приймач), який не з'їхав з глузду у розшуку військових і їх родин, а створив свою систему пошуку адресатів і місць їх знаходження.

Можемо собі уявити перші роки війни з постійним відступом військових частин, численною кількістю загиблих бійців та поранених у шпиталях, зниклих безвісти, сотень тисяч евакуйованого населення і весь час сім’ї шукають своїх воїнів, а воїни своїх рідних.

Будучи за натурою перфекціоністом, І. Боріневич для пошуку веде прискіпливий облік руху особистого складу, перевірки вихідної та вхідної кореспонденції, веде зошит зміни адрес і допомагає поновити письмовий зв’язок між рідними. Він розробив таку систему, щоби листи пораненим йшли за ними і знаходили їх без повернення до початкового місця відправлення. На всіх листах з відміткою «Адресат вибув до шпиталю» військові поштарі повинні були вказувати точну дату евакуації в медсанбат. Далі складався реєстр з прізвищем пораненого, номером польової пошти, дати евакуації в медсанбат та незаповненою графою для вказівки номеру військового шпиталя. Далі робилися запити в армійські та тилові шпиталі і таким чином поштарі дізнавалися про місцезнаходження пораненого.

Завдяки рапорту лейтенанта І.В. Боріневича нарком зв’язку вніс значні зміни в інструкцію військового поштаря, що зробило її більш сучасною, такою, що відповідає воєнному часу.

Поруч з листами Іди Володимирівни лежали листи її колеги з бібліотеки педагогічного інституту Алли Старчевської, яка знала мою маму. Вона у травні 1943 року пише, що відсутні листи від Ігоря і Іда Володимирівна місця собі не знаходить, а вже 2.06.1943 року А. Старчевська написала, що Ігор загинув. В вересні 1943 року від неї прийшов ще один лист з подробицями загибелі І. Боріневича. Він з друзями попав під обстріл ворожого літака, вони не встигли заховатися під вантажівкою поруч з ними. Ігор був тяжко поранений, декілька днів мучився у шпиталі, врятувати його лікарям не вдалося.

І.В. Боріневич був похований у станиці Георгіє-Афіпська (нині с.Афіпський) Краснодарського краю, йому не було і 25 років. Іда Володимирівна декілька разів приїздила на могилу сина. Вона і після війни, до своєї смерті, підтримувала відносини з моєю мамою.

Зараз, коли йде нова Велика Вітчизняна війна, мимоволі порівнюєш її з Другою світовою війною і бачиш, як змінилося спілкування родин з нашими воїнами. Як інтернет і мобільний зв’язок допомагають підтримувати стосунки з рідними. Як з соціальних мереж ми дізнаємося про події на фронті і радіємо за наших воїнів, або переймаємось за наші втрати. 

Дійсно, Інтернет і мобільний зв’язок це велике надбання людства. Але дивишся на старі пожовтілі листи з Другої світової і відчуваєш велику вдячність тим людям, які робили все, ризикуючи своїм життям, аби ці листи надійшли до своїх адресатів. І особистий приклад одесита І.В. Боріневича порівнюєш з нашими волонтерами, які роблять все можливе і неможливе для нашої перемоги, яку ми обов’язково дочекаємось.

Ольга КОЗОРОВИЦЬКА




Русская версия


ПИСЬМА ИЗ СТАРОГО ЧЕМОДАНА

В 6:40 утра 24 февраля нас разбудил телефонный звонок моего одноклассника из Австралии, который уже знал о нападении путинской России на Украину. Через двадцать минут мы разговаривали с ним по Скайпу и обменивались новостями. С каждым днем потребность в общении с родными и друзьями возрастала, так как кто-то оказался на временно оккупированной территории, кто-то покинул Одессу и выехал в Польшу, Румынию, Германию. Каждый день я разговариваю с однокурсником из Николаева, города, который героически прикрывает Одессу, и эти разговоры приносят мне немного успокоения.

Фото И.В. Бориневича, сделанное 22.02.1942 г. на фронте, подписанное на обороте

Сейчас очень часто в средствах массовой информации сравнивается война, которую уже называют новой Великой Отечественной войной, со Второй мировой войной. Поэтому и возникают мысли о том, как бы мы получали необходимую информацию без современных средств общения, без современных информационных технологий?

Моё детство пришлось на вторую половину 1950-х – начало 1960-х годов. Я хорошо помню тот, среднего размера, очень потертый, серого цвета чемодан, который хранился в одной из комнат нашей квартиры на Молдаванке. Было видно, что он еще и очень старый и много чего пережил с нашей семьей, которая во время войны была эвакуирована в Казахстан.

Как всякий любопытный ребенок я, конечно, открывала его в поисках сокровищ, но увидела только старые письма в конвертах и без них, которые заполняли весь чемодан. Почему моя мама – Скляренко Валентина Васильевна так долго их хранила, я не спрашивала, а в 1979 году уже и некого было спрашивать, потому что мамы не стало.

Когда мы с мужем в 1990 году переехали жить в его квартиру, я перевезла значительную часть писем, адресаты которых были мне известны, и только лет 10 тому назад начала их внимательно пересматривать. Среди них было много открытых писем со штампом военной цензуры от моего отчима, который прошел всю войну, а потом заканчивал службу в советской зоне оккупированной Германии. Также было несколько писем с подписью «И. Бориневич».

Эта фамилия была мне знакома с детства, поскольку Игорь Владимирович Бориневич был однокурсником моей мамы на филологическом факультете Одесского педагогического института, где она училась с 1936 года. Почему четыре года, а не 5 лет? Потому что в 1939 году началась советско-финская война, которую так часто приводят сейчас как пример бесславной войны СССР, и много сельских учителей были мобилизованы на эту войну. В связи с этим было решено произвести ускоренный выпуск в педагогических вузах, чтобы закрыть вопрос нехватки учителей.

Мама поехала работать учительницей русского языка в немецкую колонию Зельц (ныне с. Лиманское Раздельнянского района Одесской области). Игоря Бориневича призвали в армию и его планы поступления в аспирантуру были отложены. А был он очень талантливым студентом, имел все задатки будущего ученого.

Увидев в старых письмах фамилию «И. Бориневич», я вначале решила, что они от самого Игоря, но из текста поняла, что их автором была его мать – Ида Владимировна Бориневич. В связи с этим несколько слов о семье Бориневичей.

По отцовской линии Игорь внук очень известного дореволюционного одесского статистика Антона Самойловича Бориневича, который на протяжении нескольких десятилетий возглавлял Одесское статистическое бюро. На протяжении своей профессиональной деятельности А.С. Бориневич собрал огромный объем статистических материалов, послуживший ему основанием для написания значительных, ценных работ. Даже «вождь мирового пролетариата» В.И. Ленин знал о его работах, интересовался ими и просил родных в одном из писем выслать ему работу «одесского статистика Бориневича».

А.С. Бориневич сыграл большую роль в организации и проведении переписи населения Одессы 01.12.1892 года. Эта однодневная перепись проводилась по его инициативе и в связи с тем, что в 1894 году предстояло отметить столетие основания города. По данным этой переписи в Одессе проживало 327725 жителей. Последующие переписи населения Одессы также проходили под его руководством.

До 1946 года А.С. Бориневич работал в Одесском кредитно-экономическом институте, умер он в том же году. Фото именитого деда с его собственноручной подписью внуку моя мама видела в квартире Игоря и его матери Иды Владимировны по ул. Пантелеймоновской, 20. Отец Игоря - Владимир Антонович Бориневич не был в разводе с его матерью, но с ними не проживал.

Дочь А.С. Бориневича – Зоя Антоновна Бориневич-Бабайцева ( родная тётка Игоря) была известным историком литературы и пушкинистом, доцентом Одесского государственного университете. В 1950–1977 г. г. она была председателем Пушкинской комиссии при Доме ученых, организовывала конференции пушкинистов в Одессе и Кишиневе.

Благодаря Иде Владимировне, которая работала заведующей библиотекой Одесского педагогического института, моя мама и Игорь Бориневич смогли наладить переписку во время войны. Одесский педагогический институт вначале эвакуировался в г.Майкоп, позже еще дальше – в Туркмению, г. Байрам-Али. Там и нашло ее письмо моей матери и она сразу же переслала маме адрес воинской части сына. В своих последующих письмах она всегда спрашивала, были ли письма от Игоря, писала, что очень волнуется за него.

Можно сказать, что Ида Владимировна в 1942 году совершила материнский подвиг. Встреча с матерью во время войны была чудом, это было как награда за воинский подвиг или поощрение после тяжелого ранения. Когда Ида Владимировна была в Майкопе, воинская часть Игоря находилась в Ростове-на-Дону. Они списались, получили разрешение и, преодолевая большие преграды, мать добралась до прифронтовой полосы. В открытке моей маме Ида Владимировна писала: «Видела я его только полтора часа. Выглядит неплохо, но глаза грустные».

А я еще удивлялась, почему моя мама всегда плакала, когда смотрела «Балладу про солдата».

Чем же занимался лейтенант И. Бориневич в своей воинской части? В нашей семье сохраняется маленькая книжечка Л. Карелина и Л. Гурунца «Письмо», вышедшая в Баку в 1946 году, очевидно ее где-то достала моя мама.

Там есть рассказ «Бориневич воюет». Так вот, Бориневич работал почтовиком (старший приёмщик), который не сошёл с ума в поисках военных и их семей, а создал свою систему розыска адресатов и мест их нахождения.

Можем себе представить первые годы войны с постоянным отступлением воинских частей, значительным количеством погибших бойцов и раненых в госпиталях, пропавших без вести, сотен тысяч эвакуированного населения и постоянно семьи разыскивают своих воинов, а воины своих родных.

Будучи перфекционистом, И. Бориневич для розыска ведет тщательный учет движения личного состава, проверки входящей и исходящей корреспонденции, ведет тетрадь изменений адресов и помогает возобновить почтовую связь с родными. Он разработал такую систему, благодаря которой письма раненым следовали за ними и находили их без возвращения к начальному месту отправления. На всех письмах с отметкой «Адресат выбыл в госпиталь» военные почтовики должны были указывать точную дату эвакуации в медсанбат. Далее составлялся реестр с фамилией раненого, номером полевой почты, даты эвакуации в медсанбат и незаполненной графой для указания номера военного госпиталя. Далее делались запросы в армейские и тыловые госпитали и таким образом почтовики узнавали о месте нахождения раненого.

Благодаря рапорту лейтенанта И.В. Бориневича нарком связи внёс значительные изменения в инструкцию военного почтовика, что сделало ее более современной, отвечающей военному времени.

Рядом с письмами Иды Владимировны лежали письма ее коллеги по библиотеке педагогического института Аллы Старчевской, которая знала мою маму. Она в мае 1943 года пишет, что письма от Игоря отсутствуют и Ида Владимировна места себе не находит, а уже 02.06. 1943 года А. Старчевская написала, что Игорь погиб. В сентябре 1943 года от нее пришло еще одно письмо с подробностями гибели И. Бориневича. Он с друзьями попал под обстрел вражеского самолета, они не успели спрятаться под грузовиком, находившимся рядом с ними. Игорь был тяжело ранен, несколько дней мучился в госпитале, спасти его врачам не удалось.

И. Бориневич был похоронен в станице Георгие-Афипская (ныне пос. Афипский) Краснодарского края, ему не было и 25 лет. Ида Владимировна несколько раз приезжала на могилу сына, она и после войны до своей смерти поддерживала отношения с моей мамой.

Сейчас, когда идет новая Великая Отечественная война, поневоле сравниваешь ее со Второй Мировой войной и видишь, как изменилось общение семей с нашими воинами, как Интернет и мобильная связь помогают поддерживать отношения с родными, как из социальных сетей мы узнаем о событиях на фронте и радуемся за наших воинов или переживаем из-за наших потерь. Действительно, Интернет и мобильная связь это великое достижение человечества.

Но смотришь на старые, пожелтевшие письма со Второй мировой и ощущаешь огромную благодарность тем людям, которые рискуя своей жизнью, делали все, чтобы эти конвертики дошли до своих адресатов. И личный пример одессита Игоря Владимировича Бориневича сравниваешь с нашими волонтерами, которые делают все возможное и невозможное для нашей победы, которую мы обязательно дождёмся.

Ольга КОЗОРОВИЦКАЯ

Немає коментарів:

Дописати коментар