6 березня 2021 р.

Чорне море за часів Паустовського



До 70-річчя замітки «Чорноморське сонце»
Я стерплю, коли мене назвуть поганим літератором, але не стерплю, коли мене назвуть поганим рибалкою.
К.Г. Паустовський (1892 – 1968)
Чудовий письменник-романтик, мариніст, – Костянтин Паустовський запитав молодого письменника-початківця Юрія Бєляєва, що приніс йому на рецензію своє оповідання:
– А скажіть, чи любите ви риболовлю?
– Іноді балуюсь…
– Та яке ж це баловство. Це діло серйозне. Скажу вам по секрету: якщо б я не мав можливості вудити, я б не зміг писати.
Так відповів письменник, який ревно ставився до цього дивовижного заняття, що примушує людину пізнавати природу, полюбити її і жити з нею одним життям. Він вважав, що рибалці не тільки легше відкривається її краса, її таємнича принадливість, але й дає йому багато знання про неї і велику загартованість.
"Санжейка". Фрагмент експозиції Меморіального музею К.Г Паустовського.
Недарма стільки чудових і видатних людей, зокрема письменників, – писав він, – захоплювалися рибальством і знаходили в ньому не тільки відпочинок, але й значно більшого змісту.
Рибалки й риболовля оспівана в літературі з прадавнини. Рибалити полюбляв Чехов, Тургенєв, Аксаков, Пришвін, Мопассан, Д. Лондон, М.Твен…
Аксаков, старий російський письменник, завзятий і досвідчений рибалка, перший в російській літературі почав писати про риболовлю. Він написав чудову книжку «Записки про вудіння риби», яку Паустовський вважав хорошою не тільки тим, що чудово передає поезію риболовлі, але ще й тим, що вона написана чистою, як джерельна вода, мовою.
Прості рибалки вважали Паустовського майстром риболовлі, рибалки, що об’єднані потягом до науковості, або прагненням до поезії, вважали його другим після Аксакова авторитетом в теорії і практиці рибальства.
Він в глибині душі ніколи не розставався із завітною думкою написати підручник з вудіння риби. Це повинна бути своєрідна енциклопедія вудіння, повість, наповнена найчистішою поезією вудіння і всім, що з ним пов’язане. Кожна глава повинна бути закінченою розповіддю про поплавки, клювання, рибалках (від аксаківських споглядачів і поетів до заздрісників і невдах), річках, жерлицях, світанках. Окрім практичних знань, в цій книжці повинна бути виражена привабливість російської природи.
Такої повісті Паустовський не написав, але багато що із задуманого ним знаходимо в його замітках про риболовлю «Декілька слів з вудіння риби» (1948), «Осінні води» (1950), «Чорноморське сонце» (1951), «Велике плем’я рибалок»(1952). Кожна з них у рік написання вперше була надрукована в збірках «Риболов-спортсмен» видавництвом «Фізкультура і спорт», а потім увійшли до всіх зібрань творів письменника під загальним заголовком «Пам’яті Аксакова».
Ці замітки – про різновиди риб і рибалок, про осінню ловлю, ловлю взимку, в маленьких лісових і лугових озерах, в притоках річок, та про той дивовижний і ще багатьма незвіданий світ природи, що оточує кожного рибалку.
Пізнавальний і нарис Паустовського «Розмови про рибу», написаний ще в 1930 році. У ньому – про своєрідність морських районів країни. Море ж для Костянтина Георгієвича, – за його словами, – це цілий світ. «Кожен томиться за своїм морем, яке пам’ятає серце» – написав він у повісті «Романтики» (1916-1923).
Води повсюди прекрасні, але для нього Чорне море – одне із прекрасніших морів на землі. Ще в дитинстві він вперше побачив його в Новоросійську, а в 1906 році чотирнадцятирічним хлопчиком в Одесі, де море йому здалося більш привітним і приємним, ніж біля берегів Кавказу.
На початку 1920-х років тоді ще журналіст Паустовський два роки жив і працював в редакції газети «Моряк» в Одесі, біля її, випаленого сонцем, узбережжя. Бував тут і в наступні десятиріччя. На початку 1930-х у Севастополі писав свою художню енциклопедію, повість «Чорне море», своєрідну «лоцію душі» та одночасно «лоцію» по прекрасному, справжній гімн морській величі.
Надзвичайне, шосте відчуття, Паустовський назвав «чуттям моря». Рибалки були його вчителями по сприйняттю моря таким, яким вони його знали й розуміли в ті часи.
Хто ж рибалить біля узбережжя Чорного моря? В нарисі «Розмова про рибу» є відповідь: «Українці – знамениті рибалки із Збур’євки та Херсона, із Кінбурна та Одеси – нащадки «потьомкінців», волелюбні й ущипливі, сміливі та сповнені гідності, як англійські шкіпера.
Греки з Балаклави – листрогони та піндоси – оспівані багатьма письменниками та поетами.
Окрім греків та українців, на Чорному морі ловлять турки із Анатолії, – коричневий і неремствуючий народ, що прикрашає свої фелюги, як наречену.
Чорноморські рибалки – особливе плем’я, рідня левантійцям. Це суміш усіх берегових племен і всієї хоробрості, що виховувалась століттями у жителів моря. Життєрадісність їх народжена працею, базарами та сонцем. Мова їх соковита, як південні кавуни».
В цьому ж нарисі, як і в інших своїх працях, Паустовський звертається до теми рибного та й взагалі, біологічного, багатства Чорного моря, за тим станом, яким воно було за його часів і до нього з античності.
Ось вибірка з його нарису:
Хамса – дуже численна рибка, що живе великими табунами. Весною ці табуни, схожі з літаків на велетенські олов’яні річки, ллються повз берегів Азова, Криму та Одеси і застрягають у вузьких бухтах.
У Балаклаві бувають роки, коли хамса стоїть так густо, що можна устромити у воду весло, наче виделку в хліб. Від своєї численності риба задихається й гине…
Хамса – універсальна риба. Її солять, маринують, коптять. З неї роблять сардинки. Її маслянистий і солоний запах викликає уяву про чорноморську весну, про Керч, про міста, що омиваються каламутними хвилями й затишних, як театральні макети. Її свинцевий блиск схожий на колір міноносок.
Фіріна йде, як хамса, – срібними Волгами, Дунаями, величезними рухомими полями. Коли вона з’являється в Одеському порту, всі набережні заповнюються родинами рибалок й кішками. Родини гуртом ловлять фіріну сітками, схожими на велетенські парасольки. Сітки опускають у воду за допомогою саморобних блоків. Блоки верещать. Кішки крадуть фіріну й дичавіють від цькування і побоїв…
В ювілейній цього року риболовній замітці «Чорноморське сонце», що дала привід, хоча й невичерпно, поговорити «за наше море», Паустовський згадує старий мол-хвилелом в Одеському порту, де «в калюжах вода була так зігріта сонцем, що креветки, які в ній опинились, відразу ж помирали. При цьому вони червоніли, як краби в окропі.
Креветки, звичайно ж, не могли самостійно опинитися у тих калюжах. Їх роняли туди рибалки.
Креветок продавали у товстих паперових фунтиках. У кожного рибалки стирчало в кишені по два-три таких фунтика разом з пригоршнею маслин, шматком бринзи й свіжого арнаутського хліба».
Письменник зазначав, що в морській ловлі було багато своєрідності й принад. Він з поетом Багрицьким перебував на хвилеломі цілими днями. Багрицький навчив його ловлі на самолов – довгий шнур з декількома крючками й важким грузилом на кінці. Одеські рибалки ловили тільки на білі срібні крючки. На ці крючки морська риба брала, за їх словами, більш охоче.
Ловля на самолов здавалася письменникові захоплюючим ділом.
Попадались великі чорні бички – «кнути», дрібна камбала – «глоса», барабулька, морські окуні, йоржі, наче зроблені з однієї колючої кістки.
Морські риби здавалися йому тоді загадковими. «Вони виривались із глибини, тріпотливо, розкидаючи бризки, й падали на гаряче каміння хвилелому, як істоти з далекого прохолодного світу. Все в них було дивним, – не тільки райдужний блиск і дивовижна окраска, але й гострий свіжий дух…
… Барабулька, блискуча, як новенькі срібні монети, відразу ліловіла на повітрі й покривалась червоними плямами. Морські окуні мінилися, як перламутр, тонкими й туманними фарбами морської води – від лазурової до золотої й багряної.
… Одного разу худий рибалка у линялій турецькій фесці витягнув морського півня – дуже рідкісну й чудернацьку рибу на Чорному морі.
Півень лежав на молу й ворушив плавниками, палаючи переливами синього кольору. Навколо стояли юрбою рибалки й мовчки дивилися на чудову рибу.
Потім самий старий рибалка грек Христо підійшов до морського півня, обережно взяв його за зябра… й кинув рибу назад в море. Це був старий рибальський звичай – завжди випускати в море морських півнів. Вони були занадто незвичайні. Підсмажити їх і з’їсти здавалось таким же блюзнірством, як і розтопити піч картиною великого майстра».
В «Розмові про рибу» Паустовський зазначив, що він нічого не сказав про чудову рибу – скумбрію, кефаль, мотивуючи тим, що це риби теплих морів. Навіть зовнішній вид ясно говорить про це, – писав він, – багато бузкового, синього й густо-золотого кольору. Про численність кефалі читаємо в його повісті «Чорне море»: «Кефаль табунами сновигала по бухтам. Балаклавську бухту забила кефаль так густо, що весло вставиш – воно торчком стоїть… … Дельфіни підійшли до берегів».
В іншому місці знаходимо: «Веселі риби – макрель, вона ж скумбрія, чирус, пеламіда – подаються на зиму до Мармурового моря.
То, що це так і було, академік, біолог Ю.П. Зайцев підтвердив у своєму виступі на Міжнародній конференції, присвяченій 70-річчю повісті Паустовського «Чорне мере» (2006). Скумбрія народжувалася саме там, в районі Принцевих островів, у лютому-березні. Віднерестившись, скумбрія заходила в квітні через Босфор в Чорне море і відгодовувалася, головним чином, в його північно-західній частині. Восени вона подавалась на зимівлю й нерест назад до Мармурового моря.
Іменитий біолог нагадав про те, що в 1930-ті роки скумбрія ловилась у великій кількості, причому основні місця промислу розташовувались в північно-західній частині Чорного моря, в Одеській затоці, в районі Тендровської коси, навпроти Тузловських лиманів та в інших місцях. В 1950-х роках старі рибалки йому розказували, що в 1935-му дуже багато скумбрії зайшло в Одеську затоку й підійшло до Лузанівського пляжу. Населення ловило її усякими способами: сачками, фіранками, різними килимами, рогожами й іншим… Був, як зараз би сказали, справжній «скумбрійний бум».
Скумбрія, ледве не сама цінна й улюблена в народі риба. Про ловлю її в Одеському порту Паустовський яскраво й точно розповів у замітці «Чорноморське сонце» так:
«Я добре пам’ятаю один «великий скумбрійний день» на хвилеломі. Над морем лежав синій штиль. Крізь вранішню димку видно було Дофінівський берег. У нього був колір вохри.
Сонячна тиша йшла від підніжжя молу на тисячі миль. …Навіть рибалки, що сиділи з довгими своїми «прутами», перестали похитувати ними у воді, зачаровані синявою й безмовністю.
… Ми з Багрицьким лежали на молу й дивилися на небо. Воно, здавалось, неслось все вгору, до якогось недосяжного зеніту. Шнури ми намотали на босі ноги. Бички нетерпляче смикали за шнури, але нам було лінь піднятися, нам було жаль порушувати сіяння цього ранку. Багрицький впівголоса читав вірші Віри Інбер про одеську осінь.
Раптово все зрушилося й перемішалося. Рибалки ухопилися за вудилища. Над водою, як залп із тисячі срібних вузьких куль, злетів скумбрійний табун. Скумбрія розліталася віялами, неслася потоками живих вузьких веретен. Хмари чайок налітали з відкритого моря, шумуючи крилами. Здавалось, на хвилелом несеться заметіль.
Відразу всі прути уздовж усього молу злетіли, наче їх підкинула висока хвиля, і на кінці кожної волосіні затріпотіла й заблискотіла скумбрія.
Прути підіймались й опускались квапливо й безперервно. Уздовж молу підскакували тугі риби із синюватими спинками… До хвилелому йшли, поспішаючи, шлюпки з новими рибалками. З берега долітали протяжні крики: «Скумбрія пойшла!». Там метушилися у відчаї юрби одеських хлопчаків, так званих «пацанів». Вони жадали потрапити на хвилелом, але їх не брали у шлюпки.
Усі корзини рибалок були вже заповнені рибою, а скумбрійні табуни все ще мчали під водою струменіючим сріблом».
… Після цього я потім часто ловив рибу в Чорному морі, – далі пише Паустовський, – в Балаклаві, Ялті, Коктебелі, в Сухумі й під Батумом, але жодного разу я не бачив таких незлічених табунів риби, як цього осіннього ранку в Одесі… й такого трошки туманного штилю».
А в одеській повісті «Часи великих очікувань» (1958) Паустовський розповів про те, як добував мідії на Австрійському пляжі (зараз це контейнерна ділянка порту), на Великому Фонтані спостерігав, як по бортам міноносця «Занте», що з давніх-давен наскочив на прибережні скали, упевнено видиралися на палубу краби – погрітися на склепаних залізних листах.
Серед біологічного різномаїття моря письменник згадує медуз, планктон, водорості… І ще: «Мертві коники лежали на узбережжі…»
«Скумбрійний період» в житті Чорного моря, що збігся по часу з «періодом Паустовського», тривав до кінця 1960-х років. В 1970-ті й 1980-ті роки й інші види, масові за його часів, стали дуже рідкісними, деякі взагалі перестали стрічатися. Морські коники, наприклад, занесені були у Червону книгу зникаючих видів.
Всі ці сумні події мають свої причини, про які багато написано в спеціальній літературі та засобах масової інформації.
Вченим-біологам, екологам й простим читачам, цікаві екологічні мотиви в творчості улюбленого письменника Паустовського, оцінювання письменником природи, можливістю порівняти, як змінилося море від його часів до наших днів. Його риболовні замітки нагадують про те море, яке ми втратили.
Про те, що природою треба керувати задля людського добробуту, але, звичайно, не втручатися в її основні закони, – писав він у своїй повісті «Книга мандрів» (1963).
Паустовський не боявся у своїх статтях виступати проти свавілля чиновників, що бездумно знищують Природу, закликав берегти землю для наступних поколінь, не віддавати її до рук спустошувачів і неуків.
Чорне море – це унікальне водоймище, – з оцінки спеціалістів, – зараз виявилось у десятки разів більше забрудненим за Світовий океан. Непродумане ставлення позначилось і на береговій зоні.
Наука пропонує шляхи виходу з цього стану, розуміючи, що це складна, довготривала й коштовна робота, жодного разу не обіцяюча повернення до колишнього достатку.
Але привід до оптимізму надають повідомлення про те, що зусиллями біологів, екологів, Міністерств охорони довкілля незалежних країн, могутньої інспекторської служби, яка стоїть на сторожі чистоти довкілля, почалась поступова реабілітація моря. Повернулась знаменита камбала, яку ловив ще Паустовський, краби. Знову появилися морські коники в побережних водах, але ще не лежать на побережних камінцях…
Можливо, незабаром ми, якщо й самі будемо екологічно етичні, зможемо радісно повторити слова, що завершають рибальську замітку Костянтина Паустовського «Чорноморське сонце»:
«Але все ж будемо вдячні Чорному морю не тільки за його святковість, виблискування й пінний шум, але й за риболовлю біля його берегів. Вона сповнена поезії».
 
Світлана Кузнєцова
Ст. н. п. Одеського музею К.Г. Паустовського,
Лауреат літературної премії ім. К.Г. Паустовського,
Членкиня НСЖУ

 
 
Русская версия
 
Чёрное море во времена Паустовского
К 70-летию его рыболовной заметки “Черноморское солнце”
 
Я стерплю, когда меня назовут плохим литератором, но не стерплю, когда меня назовут плохим рыболовом.
К.Г. Паустовский (1892 – 1968)
Замечательный писатель-романтик, маринист, — Константин Паустовский спросил молодого начинающего писателя Юрия Беляева, принесшего ему на рецензию свой рассказ:
— А скажите, вы любите рыбную ловлю?
— Иногда балуюсь ...
— Что вы, что вы, какое же это баловство. Это дело серьёзное. Скажу вам по секрету: если бы я был лишён возможности удить, я бы не смог писать.
Так ответил писатель, ревностно относящийся к этому удивительному занятию, заставляющему человека узнать природу, полюбить её и жить с ней одной жизнью. Он считал, что рыболову не только легче открывается её красота, её затаённая прелесть, но и даёт ему много знаний о ней и великую закалку.
"Санжейка". Фрагмент экспозиции Мемориального музея К.Г. Паустовского.
Недаром столько замечательных и великих людей, в частности писателей, — по его мнению, — увлекались рыбной ловлей и находили в ней не только отдых, но и гораздо большее содержание.
Рыбаки и рыбная ловля воспета в литературе с древних времён. Рыбную ловлю любили Чехов, Тургенев, Аксаков, Пришвин, Мопассан, Д. Лондон, М. Твен...
Аксаков, старый русский писатель, страстный и опытный рыболов, первый в русской литературе начал писать о рыбной ловле. Он написал превосходную книгу “Записки об ужении рыбы”, которую Паустовский считал хорошей не только тем, что прекрасно передаёт поэзию рыбной ловли, но ещё и тем, что написана она чистым, как ключевая вода, языком.
Простые рыболовы считали Паустовского мастером рыболовства, рыболовы, объединённые тяготением к научности или стремлением к поэзии, признавали его вторым после Аксакова авторитетом в теории и практике рыбной ловли.
Он в глубине души никогда не расставался с заветной мыслью написать руководство к ужению рыбы. Это должна быть своего рода энциклопедия ужения, повесть, наполненная чистейшей поэзией ужения и всем, что с ним связано. Каждая глава должна быть законченным рассказом о поплавках, кпёве, рыболовах (от аксаковских созерцателей и поэтов до завистников и неудачников), реках, жерлицах, омутах и рассветах. Помимо практических знаний, в этой книге должна быть выражена прелесть русской природы.
Такую повесть Паустовский не написал, но многое из задуманного им находим в его рыболовных заметках “Несколько слов об ужении рыбы” (1948), “Осенние воды” (1950), “Черноморское солнце” (1951), “Великое племя рыболовов” (1952). Каждая из них в год написания впервые была напечатана в сборнике “Рыболов-спортсмен” издательством “Физкультура и спорт”, а затем вошли во все собрания сочинений писателя под общим заглавием “Памяти Аксакова”.
Эти заметки — о многих разновидностях рыб и рыболовов, об осенней ловле, ловле зимой в маленьких лесных и луговых озёрах, в притоках рек, и о том удивительном и ещё многими неизведанном мире природы, который окружает каждого рыболова.
Познавателен и очерк Паустовского “Разговор о рыбе”, написанный ещё в 1930 году. В нём — о своеобразии морских рыбных районов страны. А море для Константина Георгиевича, — по его словам, — это целый мир. “Каждый томится по своему морю, которое помнит сердце” — писал он в повести “Романтики” (1916-1923).
Воды всюду прекрасны, но для него Чёрное море — одно из прекраснейших морей на земле. Ещё в детстве он впервые увидел его в Новороссийске, а в 1906 году, четырнадцатилетним мальчиком, в Одессе, где море ему показалось более приветливым и приятным, чем у берегов Кавказа.
В начале 1920-х годов тогда ещё журналист Паустовский два года жил и работал в Одессе, у её, выжженного солнцем, морского побережья. Бывал здесь и в последующие десятилетия. В начале 1930-х в Севастополе писал свою художественную энциклопедию, повесть “Чёрное море”, своеобразную “лоцию души” и одновременно “лоцию” по прекрасному, настоящий гимн морскому величию.
Необыкновенное, шестое ощущение, Паустовский назвал “чувством моря”. Рыболовы были его учителями по части восприятия моря так, как они его знали и понимали в то время.
Кто же ловит по берегам Чёрного моря? В очерке “Разговор о рыбе” есть ответ: “Украинцы — знаменитые рыбаки из Збурьевки и Херсона, с Кинбурна и Одессы — потомки “потёмкинцев”, вольнолюбивые и язвительные, смелые и полные достоинства, как английские шкипера.
Греки из Балаклавы — листрогоны или пиндосы — воспеты многими писателями и поэтами.
Кроме греков и украинцев, на Чёрном море ловят турки из Анатолии, — коричневый и безропотный народ, украшающий свои фелюги, как невесту.
Черноморские рыбаки — особое племя, родственное левантийцам. Это смесь всех береговых племён и всей храбрости, воспитывавшейся веками у жителей моря. Жизнерадостность их рождена трудом, базарами и солнцем. Язык их сочен, как южные арбузы”.
В этом же очерке, как и в других своих трудах, Паустовский обращается к теме рыбного и вообще, биологического, обилия Чёрного моря, исходя из состояния Чёрного моря, каким оно было при нём и до него с античных времён.
Вот выдержки из этого очерка.
Хамса — обильная рыбка, живущая большими стаями. Весной эти стаи, похожие с самолётов на исполинские оловянные реки, льются мимо берегов Азова, Крыма и Одессы и застревают в узких бухтах.
В Балаклаве бывают годы, когда хамса стоит так густо, что можно воткнуть в воду весло, точно вилку в хлеб. От собственного обилия рыба задыхается и гибнет...
Хамса — универсальная рыба. Её солят, маринуют, коптят. Из неё делают сардинки. Её маслянистый и солёный запах вызывает представление о черноморской весне, о Керчи, о городах, омываемых мутными волнами и уютных, как театральные макеты. Её свинцовый блеск сродни окраске миноносок.
Фирина идёт, как хамса, — серебряными Волгами, Дунаями, громадными движущимися полями. Когда она появляется в Одесском порту, все набережные заполняются семействами рыбаков и кошками. Семейства сообща ловят фирину сетями, похожие на исполинские зонтики. Сеть опускают в воду при помощи доморощенных блоков. Блоки визжат. Кошки воруют фирину и дичают от улюлюканья и побоев…
В юбилейной в этом году рыболовной заметке “Черноморское солнце”, давшей повод, хотя и не исчерпывающе, поговорить “за наше море”, Паустовский вспоминает старый мол-волнолом в Одесском порту, где “в лужах вода была так прогрета солнцем, что попадавшие в неё креветки тотчас умирали. При этом они краснели, как крабы в кипятке.
Креветки сами по себе, конечно, не могли попасть в эти лужи. Их роняли туда рыболовы.
Креветок продавали в толстых бумажных фунтиках. У каждого рыболова торчало в кармане по два-три таких фунтика вместе с горстью маслин, куском брынзы и свежего арнаутского хлеба”.
Писатель отмечает, что в морской ловле было много своеобразия и прелести. Он с поэтом Багрицким проводил на волноломе целые дни. Багрицкий научил его ловить на самолов — длинный шнур с несколькими крючками и тяжёлым грузилом на конце. Одесские рыболовы ловили только на белые серебряные крючки. На эти крючки морская рыба брала, по их словам, охотнее.
Ловля на самолов показалась писателю увлекательным делом.
Попадались большие чёрные бычки — “кнуты”, мелкая камбала — “глосса”, барабулька, морские окуни и ерши, будто сделанные из одной колючей кости.
Морские рыбы казались ему тогда загадочными. “Они вырывались из глубины, трепеща, разбрасывая брызги, и падали на горячие камни волнолома, как существа из далёкого прохладного мира. Всё в них было удивительным, — не только радужный блеск и странная окраска, но и острый свежий запах...
... Барабулька, блестящая, как новенькие серебряные монеты, тотчас лиловела на воздухе и покрывалась красными пятнами. Морские окуни переливались, как перламутр, тончайшими и туманными красками, заключёнными в морской воде, — от лазоревой до золотой и пурпурной.
... Однажды худой рыболов в вылинявшей турецкой феске вытащил морского петуха — очень редкую и самую причудливую рыбу на Чёрном море.
Петух лежал на молу и шевелил плавниками, разгораясь переливами синего цвета. Вокруг стояли толпой рыболовы и молча смотрели на чудесную рыбу.
Потом самый старый рыболов грек Христо подошёл к морскому петуху, осторожно взял его под жабры ... и бросил рыбу обратно в море. Это был старый рыбацкий обычай — всегда выпускать в море морских петухов. Они были слишком необыкновенны. Зажарить их и съесть казалось таким же кощунством, как если бы человек растопил печку картиной великого мастера”.
В “Разговоре о рыбе” Паустовский отметил, что он ничего не сказал о чудесной рыбе — скумбрии, камбале, кефали, мотивируя тем, что это рыбы тёплых морей. Даже внешний вид ясно говорит об этом, — писал он, — много сиреневого, синего и густо-золотого цвета. Об обилии кефали читаем в его повести “Чёрное море”: “...Кефаль толпами слонялась по бухтам. Балаклавскую бухту забила кефаль так густо, что весло вставишь — оно торчком стоит... Дельфины подошли к берегам”.
В другом месте находим: “Весёлые рыбы — макрель, она же скумбрия, чирус, пеламида — уходят на зиму в Мраморное море”.
То, что это так и было, академик, биолог Ю.П.Зайцев подтвердил в своём выступлении на Международной конференции, посвящённой 70-летию повести Паустовского “Чёрное море” (2006). Скумбрия рождалась именно там, в районе Принцевых островов, в феврале — марте. Отнерестившись, скумбрия заходила в апреле через Босфор в Чёрное море и откармливалась, главным образом, в его северо-западной части. Осенью она отправлялась на зимовку и нерест обратно в Мраморное море.
Именитый биолог напомнил о том, что в 1930-е годы скумбрия ловилась в больших количествах, причём основные места промысла размещались в северо-западной части Чёрного моря, в Одесском заливе, в районе Тендровской косы, напротив Тузловских лиманов и в других местах. В 1950-х годах старые рыбаки ему рассказывали, что в 1935-м очень много скумбрии зашло в Одесский залив и подошло к Лузановскому пляжу. Население ловило её всеми способами: сачками, занавесками, разными коврами, рогожами и т.д. Был, как сейчас бы сказали, настоящий “скумбрийный бум”.
Скумбрия, едва ли не самая ценная и любимая в народе рыба. О ловле её в Одесском порту Паустовский красочно и точно повествует в заметке “Черноморское солнце” так:
“Я хорошо помню один “великий скумбрийный день” на волноломе. Над морем лежал синий штиль. Сквозь утреннюю дымку проступал Дофиновский берег. У него был цвет охры.
Солнечная тишина уходила от подножия мола на тысячи миль. ...Даже рыболовы, сидевшие с длинными своими “прутами”, перестали покачивать ими в воде, заворожённые синевой и безмолвием.
... Мы с Багрицким лежали на молу и смотрели на небо. Оно, казалось, неслось всё ввысь, к какому-то недостижимому зениту. Шнуры мы намотали на босые ноги. Бычки нетерпеливо дёргали за шнуры, но нам было лень подняться, нам было жаль нарушать сияние этого утра. Багрицкий вполголоса читал стихи Веры Инбер об одесской осени.
Внезапно всё сдвинулось и смешалось. Рыболовы схватились за удилища. Над водой, как залп из тысячи серебряных узких пуль, взлетела скумбрийная стая. Скумбрия разлеталась веерами, неслась потоками живых узких веретён. Тучи чаек налетали с открытого моря, шумя крыльями. Казалось, на волнолом несётся метель.
Тотчас все пруты во всю длину мола взвились, будто их подкинула высокая волна, и на конце каждой лески забилась и засверкала скумбрия.
Пруты подымались и опускались торопливо и непрерывно. По всему молу скакали тугие рыбы с синеватыми спинками. ...К волнолому шли, торопясь, шлюпки с новыми рыболовами. С берега долетали протяжные крики: “Скумбрия пойшла!” Там метались в отчаянии толпы одесских мальчишек, так называемых “пацанов”. Они хотели попасть на волнолом, но их не брали в шлюпки.
Все корзины рыболовов были уже полны рыбой, а скумбрийные стаи всё ещё мчались под водой струящимся серебром”.
... После этого я потом часто ловил рыбу на Чёрном море, — далее пишет Паустовский, — в Балаклаве, Ялте, Коктебеле, в Сухуме и под Батумом, но ни разу больше я не видел таких несметных стай рыбы, как в это осеннее утро в Одессе... и такого чуть туманного штиля”.
А в одесской повести “Время больших ожиданий” (1958) Паустовский рассказал и о том, как добывал мидии на Австрийском пляже (сейчас это контейнерный участок порта), на Большом Фонтане наблюдал, как по бортам наскочившего давным-давно на прибрежные скалы миноносца “Зантэ” уверенно карабкались на палубу крабы — погреться на склёпанных железных листах.
Среди биологического разнообразия моря писатель упоминает медуз, планктон, водоросли... И ещё: “Мёртвые коньки лежали на прибрежной гальке...”.
“Скумбрийный период” в жизни Чёрного моря, совпавший по времени с “периодом Паустовского”, продолжался до конца 1960-х годов. В 1970-е и 1980-е годы и другие виды, массовые в его времена, стали большой редкостью, некоторые вообще перестали встречаться. Морские коньки, например, попали в Красную книгу исчезающих видов.
Все эти печальные события имеют свои причины, о которых много написано в специальной литературе и средствах массовой информации.
Учёным-биологам, экологам и простым читателям, интересны экологические мотивы в творчестве любимого писателя Паустовского, оценка писателем природы, возможностью сравнить, какие изменения произошли с морем с его времён до наших дней. Его рыболовные заметки напоминают о том Чёрном море, которое мы потеряли.
О том, что природой надо руководить для человеческого блага, но, конечно, не вмешиваясь в её основные законы, — писал он в своей “Книге скитаний” (1963).
Паустовский не боялся выступать со статьями против произвола чиновников, бездумно разрушающих Природу, призывал беречь землю для будущих поколений, не отдавать её в руки опустошителей и невежд.
Чёрное море — этот уникальный водоём, — по оценке специалистов, — сегодня оказалось в десятки раз более загрязнённым, чем Мировой океан. Непродуманное отношение сказалось и на береговой зоне.
Наука предлагает пути выхода из создавшейся ситуации, понимая, что это сложная, долговременная и дорогостоящая работа, отнюдь не сулящая возвращения к былым изобильным временам.
Но повод для оптимизма вселяют сообщения о том, что усилиями биологов, экологов, Министерств охраны окружающей среды независимых стран, мощной инспекторской службы, которая стоит на страже чистоты окружающей среды, началась постепенная реабилитация моря. Появилась знаменитая камбала, которую ловил ещё Паустовский, крабы. Вновь появились морские коньки в прибрежных водах, но ещё не лежат на гальке...
Возможно, вскоре мы, если ещё и сами будем экологически этичны, сможем с радостью повторить слова, завершающие рыболовную заметку Константина Паустовского “Черноморское солнце”:
“Но всё же будем благодарны Чёрному морю не только за его праздничность, блеск и пенный шум, но и за рыбную ловлю у его берегов. Она полна поэзии”.
 
Светлана Кузнецова
ст.н.с. музея К.Г. Паустовского
член НСЖУ
моб.тел.: 096 457 76 22

Немає коментарів:

Дописати коментар