До 80-річчя виходу в світ оповідання
К.Г. Паустовського «Телеграма»
«Настя здригнулася від холоду і раптом
зрозуміла, що ніхто її так не любив,
як ця дряхла, кинута усіма старенька,
там, в нудному Забор'ї».
К. Паустовський «Телеграма»
В експозиції Одеського Меморіального музею К.Г. Паустовського знаходиться копія світлини відомої світової кінозірки Марлен Дітріх і письменника Костянтина Паустовського.
 |
| Марлен Дітріх і Костянтин Паустовський. 1964 рік |
Деяким відвідувачам музею відома ця світлина, деякі дізнаються про неї вперше, але усі з зацікавленістю слухають розповідь про історію її створення.
Про обставини зустрічі Марлен Дітріх з Костянтином Паустовським у 1964 році на її концерті в Центральному будинку літераторів розповідала падчерка письменника - Галина Арбузова, а також сама кінозірка у своїй мемуарній книзі «Азбука мого життя», виданої в 1987 році в Берліні.
У 1964 році «залізна завіса», яка відокремлювала СРСР від іншого світу, у тому числі культурного, поступово підіймалася. До СРСР стали приїжджати відомі закордонні діячі культури - музиканти, актори, режисери. Неможливо було уявити, щоби Марлен Дітріх до Другої світової війни, або у 1950-ті роки приїхала з гастролями у Радянський Союз. Фільми з її участю радянські глядачі не знали і не бачили. «Блакитний ангел», який приніс їй світову славу, радянська критика віднесла би до символів «буржуазної розпусти».
Але це не значило, що про неї не знали діячі радянської кінематографії. Достатньо подивитися фільм Георгія Александрова «Цирк» 1936 року, щоби зрозуміти, як образ Марлен Дітріх в «Блакитному ангелі» вплинув на образ Маріон Діксон у виконанні Любові Орлової.
Крім того, радянські глядачі могли дізнатися про Марлен Дітріх з так званого «трофейного кіно» після війни.
З початком «відлиги» Марлен Дітріх у 1964 році, як співачка та актриса, змогла приїхати на гастролі до Польщі, а потім до СРСР.
 |
| Марлен Дітріх |
В неї на той час був не тільки авторитет відомої акторки та співачки, а й ще ореол борця з фашизмом.
Вона не тільки не захотіла залишатися у фашистській Німеччини, хоча гітлерівський режим пропонував їй кращі умови та титул королеви німецької кінематографії, а переїхала жити і працювати до США. На початку 1944 року в складі трупи фронтових акторів вона вилетіла до Європи, фактично побувала на усіх фронтах, де воювали американські війська. За участь у Другій світовій війні Марлен Дітріх була нагороджена французьким орденом «Почесного легіону» та отримала в США «Медаль свободи».
Після закінчення Другої світової війни вона не захотіла повернутися до Німеччини, яка принесла світові стільки страждань.
За все це актриса отримала від своїх співвітчизників на гастролях у ФРН в 1960 році, як вона писала у своїй книзі «Азбука мого життя»: «...Дивне поєднання любові і ненависті, з якими я там зустрілася». В Рейнській області її бойкотували, в буквальному сенсі плювали, а їй доводилося після цього виходити на сцену. В ті часи частина німців вважала актрису зрадницею, яка покинула батьківщину у важкі для неї часи. До покаяння канцлера ФРН Віллі Брандта у Варшаві біля пам'ятника героям Варшавського гетто від імені німецького народу за злочини нацистів залишалося ще 10 років, але і це деякі німці потім вважали надмірним.
І ось вона приїхала до СРСР, щоби виступити з концертами в Москві і Ленінграді. В столиці вона виступала спочатку в Будинку кіно, а потім в Центральному будинку літераторів.
Падчерка Костянтина Паустовського - Галина Арбузова згадувала:
«Костянтин Георгійович бажав піти на концерт в Будинок літераторів, але лікарі, до цього часу в нього було декілька інфарктів і тяжка астма, його не пускали. І крім того, він щойно повернувся з лікарні. Але його любий домашній лікар Віктор Абрамович Канівський сказав: «Ну, добре, я піду з вами».
 |
| Костянтин Паустовський і Галина Арбузова. 1953 рік |
Після концерту Марлен Дітріх задали декілька питань, у тому числі хто її улюблений письменник? І вона сказала, що любить Паустовського. По залу прокотився гомін: «Паустовський тут, Паустовський тут». Перекладач їй це переклав і вона стала дивитися у залу, думаючи, що письменник зараз підніметься. А Паустовський, я можу розповісти багато історій, який він був сором'язливий, не вставав. Тоді зала стала аплодувати, як би підштовхуючи його вийти на сцену. Він вийшов і нічого не кажучи, Марлен стала перед ним на коліна у своїй вечірній сукні, розшитій камінцями …Вона стояла у своїй вузькій сукні на колінах і не могла піднятися. Лікар підбіг до сцени і закричав йому: «Ні в якому разі не піднімайте!». Потім Марлен зрештою допомогли піднятися, він поцілував її руку, і незручність зникла.
Зала була в такому шоці, що кореспонденти не встигли сфотографувати цей момент, світлина, яка існує, зроблена глядачем з залу, і була надрукована в журналі «Огонек».
Пізніше вона вислала йому три свої фото на пам'ять».
І звісно виникає питання: що штовхнуло Марлен Дітріх на такий яскравий емоціональний вчинок? В своїй книзі вона пише про це так: «Одного разу я прочитала оповідання «Телеграма» Паустовського. ( Це була книга, де поряд з російським текстом йшов його англійський переклад). Він вразив мене так, що ані саме оповідання, ані ім'я письменника, про якого раніше я не чула, я вже не могла забути. Коли я приїхала на гастролі .., то в аеропорту спитала про Паустовського. Тут зібралися сотні журналістів… Наша бесіда продовжувалася більше години. Коли ми під’їжджали до мого готелю, я вже знала про Паустовського усе. Він в той час був хворий, лежав в лікарні. Пізніше я прочитала обидва томи «Повісті про життя» і сп'яніла від його прози».
Далі вона розповідає, що коли побачила після концерту, як по сходах на сцену підіймається Паустовський, вона була так вражена його присутністю, що «не знайшла іншого способу виказати йому своє захоплення, ніж як стати перед ним на коліна. Великих зусиль йому знадобилося, щоби побачити мене. Незабаром він помер. В мене залишилися його книги та спомини про нього. Я не впевнена, що він відомий в Америці, але колись його «відкриють». Він- кращий з тих російських письменників, яких я знаю. Я зустріла його занадто пізно».
 |
| Марлен Дітріх. Москва, готель Київ. 1964 рік |
Марлен Дітріх була насправді активним читачем з дитинства, у дорослому віці вона замовляла багато книг, які виходили в Америці і Європі. « Коли мене питають, що я роблю, коли не стою на сцені, я відповідаю: «Читаю, читаю і ще раз читаю», - писала вона в мемуарах. Костянтина Паустовського вона любила поряд з Гете, Рільке, Гамсуном, Хемінгуеєм, Ремарком і називала його «моє пізнє відкриття».
А відкрило їй Паустовського його оповідання «Телеграма» і, напевно, воно так сильно вразило її невипадково. В книзі «Азбука мого життя» вона багато пише про свою матір - Вільгельміну Елізабет Фельзинг як сильну людину, стриману в емоціях, яка виховувала дітей одна, оскільки чоловік загинув на Першій світовій війні.
«Бережи боже кожну жінку від того, щоби в молоді роки стати вдовою, як моя мати, коли відсутній чоловік, треба одній вирішувати усі проблеми. Це і доводилося робити моїй матері», - згадувала актриса.
Захист матері у дитинстві Марлен відчувала постійно, матір хотіла відігнати від неї і сестри «страх і невідомість, принесені війною в наше життя. Якщо я буду зі своєю мамою, зі мною нічого не трапиться». Вона згадує, як матір приїжджала до неї в пансіонат-інтернат в Веймарі, щоби помити їй голову, її чудове волосся, прибрати кімнату і вона плакала, коли мати говорила їй «до побачення».
Вочевидь, що від матері вона успадкувала і деякі риси свого характеру.
В 1944 році, перебуваючи в Європі з американськими військами, Марлен Дітріх постійно думала про долю матері і сестри, які залишилися в фашистській Німеччині. Сестру після отримання повідомлення, що та знаходиться в концентраційному таборі, вона знайшла в Берген-Бельзені серед небагатьох в'язнів цього табору, які залишилися живими. Через деякий час вона знайшла і мати, яку не бачила шість років.
Незабаром в 1945 році, ще під час війни, мати померла. «Мені дозволили вилетіти у Берлін, посадили у військовий літак,… який ледве зміг сісти в берлінському аеропорту. Ми збили труну з декількох шкільних лав, встановили в дощ перед каплицею, яка була зруйнована бомбою. Я схоронила мати. Обірвався останній зв'язок з рідним домом», - писала Марлен Дітріх. Після цього вона ніколи не ходила на похорони.
« Ми усі втрачаємо наших матерів, втрачаємо друзів, дітей. Ми втрачаємо і втрачаємо. Це наша доля. Ніщо не може врятувати нас від руйнуючої сили часу. Залишається одне: робити як можна більше для наших дітей і сім'ї, щоби було менше жалю та сліз»,- такий висновок робить актриса.
Як і героїня оповідання Паустовського «Телеграма» - Настя, вона розуміє, що нікого рідніше в житті ніж мати в неї не було і не буде. Без сумнівів образ старенької Клавдії Петрівни з оповідання, яка чекає свою дочку в останні місяці свого життя, асоціювався у актриси зі своєю матір'ю.
Можливо Марлен Дітріх теж як Настя відчувала свою провину в тому, що останні роки життя матері вона не бачила її, не була з нею поруч в останній час.
Але так склалося в її житті, що совість не дозволила їй залишитися і працювати у фашистській Німеччині. Друга світова війна надовго розлучила Марлен Дітріх з матір'ю і навіть при таких обставинах, як у кожній порядній людині, ця розлука була її постійною біллю.
В своїх мемуарах «Азбука мого життя» Марлен Дітріх писала: «Йди додому і почитай хорошу книгу». Цей її лозунг для сьогоднішньої молоді звучить смішно. Для актриси книга була подарунком, а читання книг задоволенням незалежно від того, добрі вони чи погані.
Про те, що вона і далі цікавилась творчістю Костянтина Паустовського, свідчить те, що в мемуарній книзі вона пише, що Паустовський наполягав, щоби вона описала красу Парижу, в якому жила, а в 1964 р. в англійській газеті під рубрикою «Книги 1964 року- мій вибір» вказала дві книги, які глибоко вразили її: Дж.Б. Фридман «Мамини поцілунки» та «Повість про життя», 1 том Костянтина Паустовського.
Марлен Дитріх померла в 1992 році, але незадовго до смерті вона заповіла схоронити її поруч з матір'ю на тихому цвинтарі в Берліні. Після прибуття труни з Парижу до Берліну французький прапор на ній змінили на прапор воз'єднанної Німеччини. Так, зрештою, у травні 1992 року вона повернулася і до своєї матері, і до своєї батьківщини.
Вже вісімдесят років оповідання Костянтина Паустовського «Телеграма», яке вперше було опубліковане в 1946 році в журналі «Огонек», пробуджує людські душі, запорошені буденними справами і іноді марною метушнею. А світлина в експозиції нашого музею тільки підтверджує, що звичайні людські цінності в творах Костянтина Паустовського - любов до батьків, своїх дітей, до Батьківщини і природи, все про що він писав, як вказує Марлен Дітріх «романтично і просто», завжди приваблювало і буде приваблювати читачів в багатьох країнах світу. Головне, щоби вони «йшли додому і читали добру книгу».
Ст.н.с. Меморіального музею К.Г. Паустовського
О.А. Козоровицька
Немає коментарів:
Дописати коментар