Велике щастя юності

До дня памʹяті Костянтина Паустовського.

1954 року, в Ірпені, під Києвом, Костянтин Паустовський переживав щасливий період: він писав повість «Неспокійна юність», працював над давнім задумом і справа йшла добре. У листі від 26 лютого 1954 року автор повідомляє дружині, Тетяні Олексіївні Паустовській: "Працюю, здається, добре. Вже написано (разом зі старими главами, - їх 14) 24 глави. Залишилося написати шість глав. Я думаю, що до 10 березня я закінчу, дня 2-3 буду правити - і все!". Дійсно, у березні роботу завершено й опубліковано в журналі «Новый мир», №№ 3-6 за 1955 рік.

Однак, незважаючи на те, що повість була написана швидко, передісторія цього задуму зовсім не проста.

Перша частина «Повісті про життя» - «Далекі роки» вийшла в 1945 році. Галина Арбузова, пасербиця письменника, згадувала розгромні статті про повість, про те, що Паустовського оголосили «співаком царської Росії» і негласно заборонили. Офіційних постанов не існувало, просто був рекомендований до недрукування. Після спеціальних постанов ЦК партії про літературу засуджували все, що не вкладалося в рамки офіційних директив.

Здається, що робота над повістю «Неспокійна юність» була припинена аж на вісім років, але Паустовський не полишав задуму повісті-спогаду.

У 1954 році, коли перші несміливі подихи надії повіяли над країною, Костянтин Паустовський повертається до давньої ідеї. Він хоче написати про війну, про зустрічі, про любов і смуток, про велике щастя юності. І писати цю книжку, «Неспокійна юність», він вирушає до Ірпеня, мальовничого містечка поруч із рідним Києвом.

Йому подобається Ірпінь і українські письменники, що живуть тут, мовчазні, культурні люди, працювати ніхто не заважає. Серед українських письменників багато друзів і добрих знайомих. Але найголовніше - очікування змін. Паустовський не просто відчуває, що настає новий час, час, коли можна бути просто людиною - не героєм, ударником праці, борцем за ідеали комунізму, гвинтиком державної машини.

Усі найкращі твори Паустовського - про людяність, про те, що життя має сенс і сенс цей народжується самою людиною, тим як вона живе.

Під час роботи над «Неспокійною юністю» Паустовський вирішив перебратися до України.

Під час Великого терору 30-х років притулком Паустовського було селище Солотча Рязанської області: у страшні роки сталінщини письменник оселився в глушині і намагався рідше бувати в столиці. Після смерті диктатора, з першими боязкими подихами свободи, письменник ставить собі за мету перенести «робочий кабінет» із глухих Мещерських лісів на берег Дніпра. У лютому 1954 року це стає вже не просто мрією, а конкретним планом: купити маленький будиночок у Плютах, за сорок кілометрів від Києва. 26 лютого Костянтин Георгійович пише дружині, що з будинком у Плютах усе залишається «в силі», але потім, на жаль, купівля не відбулася. Але письменник не відступає від наміру повернутися до коріння, в Україну. Може, тоді побудувати маленький будиночок самому?

У Радянському Союзі не можна було купити землю, щоб побудувати будинок, про такі речі, як і про багато інших, потрібно було просити дозволу держави. Письменник клопоче про надання в користування невеликої ділянки для будівництва дачного будиночка.

30 березня вже з Москви Паустовський пише добрим знайомим - Олені Григорівні та Юрію Корнійовичу Смоличам: "... Чекаємо травня і Плютів. Тетяна Олексіївна їздила на вантажній машині в Солотчу за речами... Речі (у двох контейнерах) в же пішли до Києва... В же готовий план (проект) крихітного будинку в Плютах. Огейко обіцяв дати знати, коли ділянку буде закріплено, чи не повідомляли Вам що-небудь? Захоплення проектом будинку дійшло до того, що навіть Альошка (він чомусь став дуже тихим) намалював план будинку.. .".

План переїзду до України настільки захопив всю родину, що навіть чотирирічний син Костянтина Георгійовича, Альоша, малює майбутній будинок.

Але - не судилося. Не відбулося. Мабуть, дозволу на виділення ділянки не було. І, наймовірніше, не київська влада відмовила, а московська влада не дозволила. Паустовський - член Спілки письменників СРСР і де йому жити і працювати вирішують у Московському відділенні СП...

Так замість Плютів у долі Костянтина Паустовського виникає Таруса.

У 1955 році «Неспокійна юність» вийшла окремою книжкою, разом із повістю «Далекі літа» і під загальною назвою « Повість про життя ».

Початковий задум за роки роботи над цими повістями дуже змінився: книжка про дитинство та юнацтво переросла в «Повість про життя», цикл із шести повістей. Автобіографічна епопея «Повість про життя» - це розмова з сучасниками і нащадками.

Сімдесят років тому, завершуючи книгу «Неспокійна юність», Костянтин Паустовський каже своїм читачам:

"Я згадував місяць за місяцем своє життя, намагаючись знайти те єдине прагнення, яке керувало мною за останні роки. Але ніяк не міг визначити його.

Одне тільки я знав твердо, що жодного разу за ці роки я не подумав про благополуччя, про влаштування життя. Мною володіла одна пристрасть - до письменництва. Зараз, ... я відчув, що своє розуміння прекрасного і справедливого, своє відчуття світу й уявлення про людське щастя, гідність і свободу я вже можу висловити й передати оточенню, що в цьому й полягало те прагнення мого життя, яке я досі ще не ясно розумів.

Що трапиться далі, я не знав. Я знав лише одне - що буду прагнути до письменництва всіма силами душі.

... Я вірив, що життя готує мені багато зачарувань, зустрічей, любові й печалі, радості й потрясінь, і в цьому передчутті було велике щастя моєї юності".

Тетяна Рибнікова
Ст.н.с. Меморіального музею К.Г. Паустовського