"Живемо надіями" писав Костянтин Паустовський 1943 року в одному зі своїх листів. Сьогодні, 8 травня, ми згадуємо про Перемогу над фашистською Німеччиною в роки Другої світової війни. Згадуємо про всіх загиблих на цій страшній війні і про тих, хто повернувся з фронту. Повернувся в мирне життя і почав його наново, долаючи всі тяготи воєнного і повоєнного часу.
Одним із таких фронтовиків був письменник Костянтин Паустовський. У листі до свого друга, письменника Рувима Фаєрмана він писав у жовтні 1941 року: «Що писати про себе? Півтора місяця я пробув на Південному фронті, майже весь час, не рахуючи трьох-чотирьох днів, на лінії вогню. З москвичів бачив Михалкова і Бориса Горбатова, в Одесі бачив Олешу. Був і на сущі, і на морі. У половині серпня повернувся до Москви, де ТАСС, зважаючи на мій "похилий" вік, вирішив залишити мене в Москві ("в апараті ТАСС"), а потім, на вимогу Комітету у справах мистецтв, - і зовсім відпустили для роботи над п'єсою для МХАТу.
У Москві я прожив недовго, квартиру розбомбили, жив більше у Федіна в Передєлкіно, незабаром поїхав до Валі і Сірого в Чистополь (під Казанню), куди евакуювали всі сім'ї письменників. У Чистополі залишатися було немислимо, - з великими труднощами переїхав до Алма-Ати... Живемо у чудової людини - казахського письменника Мухтара Ауезова, він поступився нам однією кімнатою»
Живучи в Алма-Аті Костянтин Паустовський багато працює - пише п'єси, кіносценарії, нариси, оповідання. Так, у лютневому листі 1942 року до письменника Юрія Яновського читаємо: «Дорогий Юрію Івановичу, не сваріть мене за те, що я так довго мовчав. Писав великий сценарій для Мосфільму (Мосфільм і Ленфільм - тут), мене мотали, квапили, як водиться у кіношників, і тільки вчора нарешті все закінчилося. Послав Вам бандероллю п'ять крихітних оповідань. Переклав їх Юрій Корнійович /Смолич - Л.М./, і переклав, наскільки я розуміюся на українській мові, чудово. Якщо оповідання підійдуть - буду радий.
... Важко, живемо надіями, і якби не Смолич - рідкісна людина на землі, - було б і зовсім погано". Тут йдеться про український журнал "Українська література", який до війни називався "Радянська література".
У травні 1942 року, у листі до Рувима Фраермана Костянтин Георгійович пише: "Я багато працюю. Написав сім оповідань (для американських газет, вони вже надруковані), два сценарії, зараз пишу п'єсу для МХАТу. Працювати важко, - швидко втомлююся, став "поганий здоров'ям". Тільки роботою рятуюся від тривоги, від постійних думок про все, що відбувається.
... Пишу я розпатлано, зовсім не про те, про що б треба написати. Я міг би цілі сторінки писати Вам, Рувець, про те, про що я думаю майже безперервно, як одержимий, - про мир, перемогу, спокій, про дорогу на Чорне озеро, про старі дерева в саду в бабусь, про минуле - чи буде все це?".
Крім творчої роботи, яка займала весь вільний від побутових тягот час, Паустовський, якому вже виповнилося 50 років, знаходив у собі сили виступати перед пораненими. У липні 1942 року, в листі до Сергія Навашина, якого він усиновив 1941 року, Паустовський писав: «Я виступав днями в дуже важкому госпіталі, серед безруких і безногих (обрубків). Було моторошно і важко, але все обійшлося дуже добре».
У лютому 1943 року Паустовський повертається до Москви, а за кілька місяців переїжджає в Солотчу (Рязанська область), де продовжує багато працювати. «У Солотчі я писатиму "для себе" - другу частину "Димаотечества" та автобіографічну повість - величезну і дуже вільну за жанром - це буде і автобіографія, і сотні людей, і пейзажів, і епоха, і всілякі роздуми. ... Мені дуже хочеться її писати, не поспішаючи, по-справжньому», - пише він Сергію Навашину в травні.
З цього листа ми вперше дізнаємося про плани Паустовського почати роботу над автобіографічною повістю, яка отримала назву "Далекие годы" і стала першою книгою "Повести о жизни". Робота над повістю "Далекие годы" тривала понад два роки. Про її публікацію Паустовський домовився з редакцією журналу "Новый мир". В грудні 1945 року, в листах до Сергія Навашина Паустовский писав:
- 9 грудня 1945 р. "Ми живемо тихо-тихо і навіть, можливо, нудно через мою роботу. Написав уже 18 глав, залишилося глав 5-6. Видно кінець. І дуже не хочеться відриватися для якої-небудь іншої роботи. Але зараз, на щастя, я отримав гроші з "Нового мира" за першу частину, і цього вистачить, щоб закінчити повість. ...Усю повість (першу і другу частину) пропонує видати "Молодая гвардия". Що виходить, важко сказати, - то мені подобається, то здається, що багато зайвого. У всякому разі, матеріал цікавий. Лише б його не шматували. У другій частині гімназійні глави перебиваються главами про п'ятий рік, художника Врубеля, літо в Ревнах, брянських артилеристів, першу поїздку до Криму, моє репетиторство. Усе це треба буде ще привести до ладу (як кажуть, композиційного)...".
- 29 грудня 1945 р. "Взагалі ж життя проходить у трудах і клопотах. Усе складно, і немає дня, щоб не доводилося возитися з якою-небудь дурницею, - то немає газу, то води, то тепла і т.д. і т.п.
Посилаю тобі "Новый мир" із "Далекими годами". Усе-таки повість
трохи зіпсували, - викинули всю пасху і викинули ще три-чотири фрази (звісно, хороші). З боку це, можливо, і непомітно, але я-то бачу і засмучуюся, хоча і не дуже, все-таки добре, що її вдалося надрукувати. Журнал ще не вийшов (цілком), але окремі номери вже просочилися, і мені вже дзвонять різні люди і вітають.
...Від другої частини я відірвався ненадовго... Зараз я... знову сідаю за другу частину. Думаю, що в січні її закінчу, - вона буде втричі більшою за першу і її, мабуть, доведеться розбити на дві частини. Дуже багато матеріалу, і якби можна було, то я писав би і писав цю частину без кінця... Дуже хочеться писати...".
Отже. Першу частину повісті "Далекие годы" вперше було опубліковано в журналі "Новый мир" наприкінці 1945 року. Окремою книгою вона вийшла у видавництві "Детская литература" наприкінці 1946 року. Із цього видання було вилучено два розділи: "Плеврит" і "Браво, Уточкін" - про перші польоти одеського авіатора Уточкіна. Розділ "Плеврит" згодом відновили, розділ же "Браво, Уточкін" було втрачено і відновити його не вдалося. Передбачуване ж видання у видавництві "Молодая гвардия" не відбулося, оскільки редакційна рада видавництва ухвалила рішення розсипати вже зроблений набір книжки через те, що: "У книзі занадто багато ліберальної благодушності і мало революційного гніву". Офіційна критика зустріла "Далекие годы" стримано. Вважалося недоречним для радянського письменника в цей час писати спогади про дитинство і, тим більше, про класичну гімназію.
То про що ж ця повість, над якою Паустовський працював у воєнні роки? Вона про дитинство і юність письменника, про його сім'ю, і починається з розділів, присвячених українському корінню його роду.
"Універсал" і печатка, - писав Паустовський, - залишилися в нас у сім'ї від гетьмана Сагайдачного, нашого віддаленого предка. Батько посміювався над своїм "гетьманським походженням" і любив казати, що наші діди і прадіди орали землю і були звичайнісінькими терплячими хліборобами, хоча і вважалися нащадками запорізьких козаків.
Коли Запорізьку Січ за Катерини Другої розігнали, частину козаків поселили по берегах річки Рось, біля Білої Церкви...
... З роками запорізька буйність потьмяніла. За часів мого дитинства вона давалася взнаки тільки в багаторічних і руйнівних позовах із графинею Браницькою за кожний клаптик землі, у запеклому браконьєрстві та козацьких піснях-думках. Їх співав нам, своїм внучатам, дід мій Максим Григорович...
...Дід, сидячи біля куреня, серед жовтих квітів гарбуза, наспівував деренчливим тенорком козачі думки й чумацькі пісні або розповідав усілякі історії.
Я любив чумацькі пісні за їхню тужливість. Такі пісні можна було співати
годинами під скрип коліс, валяючись на возі й дивлячись у небо. Козацькі ж пісні завжди викликали незрозумілий смуток. Вони здавалися мені то плачем невільників, закутих у турецькі ланцюги-кайдани, то широким похідним наспівом під тупіт кінських копит.
Чого тільки не співав дід! Найчастіше він співав улюблену нашу пісню:
Засвистали козаченьки
У похід з опівночі.
Заплакала Марусенька
Свої ясні очі"...
Народна козацька пісня "Засвіт встали козаченьки" має кілька варіантів тексту. Автором вважається легендарна Маруся Чурай.
Засвіт встали козаченьки
В похід з полуночі,
Заплакала Марусенька
Свої ясні очі.
Не плач, не плач, Марусенько,
Не плач, не журися,
Та за свого миленького
Богу помолися!
Стоїть місяц над горою,
А сонця немає…
Мати сина в дороженьку
Слізно проводжає:
“Іди, іди, мій синочку,
Та й не забаряйся.
За чотири неділеньки
Додому вертайся”.
“Ой рад би я, матусенько,
Скоріше вернуться,
Та щось мій кінь вороненький
В воротях спіткнувся.
Ой бог знає, коли вернусь,
В якую годину;
Прийми ж мою Марусеньку
Як рідну дитину!
Прийми її, матусенько, –
Всі у Божій волі!
Бо хто знає, чи жив вернусь,
Чи ляжу у полі?”
“Ой рада б я Марусеньку
За рідну прийняти,
Та чи буде ж вона мене,
Сину, шанувати?”
“Ой не плачте, не журітесь,
В тугу не вдавайтесь:
Заграв мій кінь вороненький,
Назад сподівайтесь!”
ЛІЛІЯ МЕЛЬНИЧЕНКО
«ЖИВЕМ НАДЕЖДАМИ»
«Живем надеждами» писал Константин Паустовский в 1943 году в одном из своих писем.
Сегодня, 8 мая, мы вспоминаем о Победе над фашисткой Германией в годы Второй мировой войны. Вспоминаем обо всех погибших на этой страшной войне и о тех, кто вернулся с фронта. Вернулся в мирную жизнь и начал ее заново, преодолевая все тяготы военного и послевоенного времени.
Одним из таких фронтовиков был писатель Константин Паустовский. В письме к своему другу, писателю Рувиму Фаерману он писал в октябре 1941 года: «Что писать о себе? Полтора месяца я пробыл на Южном фронте, почти все время, не считая трех-четырех дней, на линии огня. Из москвичей видел Михалкова и Бориса Горбатова, в Одессе видел Олешу. Был и на суще и на море. В половине августа вернулся в Москву, где ТАСС, ввиду моего «преклонного» возраста, решил оставить меня в Москве («в аппарате ТАСС»), а затем, по требованию Комитета по делам искусств — и совсем отпустили для работы над пьесой для МХАТа.
В Москве я прожил не долго, квартиру разбомбили, жил больше у Федина в Переделкине, вскоре уехал к Вале и Серому в Чистополь (под Казанью), куда эвакуировали все семьи писателей. В Чистополе оставаться было немыслимо, - с большим трудом переехал в Алма-Ату... Живем у чудесного человека — казахского писателя Мухтара Ауэзова, он уступил нам одну комнату».
Живя в Алма-Ате Константин Паустовский много работает — пишет пьесы, киносценарии, очерки, рассказы. Так, в февральском письме 1942 года к писателю Юрию Яновскому читаем: «Дорогой Юрий Иванович, не ругайте меня за то, что я так долго молчал. Писал большой сценарий для Мосфильма (Мосфильм и Ленфильм — здесь), меня мотали, торопили, как водится у киношников,и только вчера, наконец, все окончилось. Послал Вам заказной бандеролью пять крошечных рассказов. Перевел их Юрий Корнеевич /Смолич — Л.М./, и перевел, насколько я соображаю в украинском языке, превосходно. Если рассказы подойдут — буду рад».
… Трудно, живем надеждами, и если бы не Смолич — редчайший человек на земле, - было бы и совсем плохо». Здесь речь идет об украинском журнале «Украинська література», который до войны назывался «Радянська література”.
В мае 1942 года, в письме к Рувиму Фраерману Константин Георгиевич пишет: «Я много работаю. Написал семь рассказов (для американских газет, они уже напечатаны), два сценария, сейчас пишу пьесу для МХАТа. Работать трудно, - быстро устаю, стал «плох здоровьем». Только работой спасаюсь от тревоги, от постоянных мыслей о всем, что происходит.
… Пишу я растрепанно, совсем не о том, о чем бы надо написать. Я мог бы целые страницы писать Вам, Рувец, о том, о чем я думаю почти непрерывно, как одержимый, - о мире, победе, покое, о дороге на Черное озеро, о старых деревьях в саду у старушек, о прошлом — будет ли все это?».
Помимо творческой работы, которая занимала все свободное от бытовых тягот время, Паустовский, которому уже исполнилось 50 лет, находил в себе силы выступать перед ранеными. В июле 1942 года, в письме к Сергею Навашину, которого он усыновил в 1941 году, Паустовский писал: «Я выступал на днях в очень тяжелом госпитале, среди безруких и безногих (обрубков). Было жутко и трудно, но все обошлось очень хорошо».
В феврале 1943 года Паустовский возвращается в Москву, а спустя несколько месяцев переезжает в Солотчу (Рязанская область), где продолжает много работать. «В Солотче я буду писать « для себя» - вторую часть «Дыма отечества» и автобиографическую повесть — огромную и очень свободную по жанру — это будет и автобиография, и сотни людей, и пейзажей, и эпоха, и всякие размышления. … Мне очень хочется ее писать, не торопясь, по-настоящему», - пишет он Сергею Навашину в мае.
Из этого письма мы впервые узнаем о планах Паустовского начать работу над автобиографической повестью, которая получила название «Далекие годы» и стала первой книгой «Повести о жизни». Работа над повестью «Далекие годы» продолжалась более двух лет. О ее публикации Паустовский договорился с редакцией журнала «Новый мир».
В декабре 1945 года, в письмах к Сергею Навашину Паустовский писал:
- 9 декабря 1945 г. «Мы живем тихо-тихо и даже, может быть, скучно из-за моей работы. Написал уже 18 глав, осталось глав 5-6. Виден конец. И очень не хочется отрываться для какой-нибудь другой работы. Но сейчас, к счастью. Я получил деньги из «Нового мира» за первую часть, и этого хватит, чтобы окончить повесть. ...Всю повесть (первую и вторую часть) предлагает издать «Молодая гвардия». Что получается, трудно сказать, - то мне нравится, то кажется, что много лишнего. Во всяком случае, материал интересный. Лишь бы его не кромсали. Во второй части гимназические главы перебиваются главами о пятом годе, художнике Врубеле, лете в Ревнах, брянских артиллеристах, первой поездке в Крым, моем репетиторстве. Все это надо будет еще привести в порядок (как говорят, композиционный)...».
- 29 декабря 1945 г. «Вообще же жизнь проходит в трудах и хлопотах. Все сложно,и нет дня, чтобы не приходилось возиться с какой-нибудь ерундой, - то нет газа, то воды, то тепла и т.д. и т.под.
Посылаю тебе «Новый мир» с «Далекими годами». Все-таки повесть
немного испортили, - выбросили всю пасху и выбросили еще три-четыре фразы (конечно, хороших). Со стороны это, может быть, и незаметно, но я-то вижу и огорчаюсь, хотя и не очень, все-таки хорошо, что ее удалось напечатать. Журнал еще не вышел (целиком), но отдельные номера уже просочились, и мне уже звонят разные люди и поздравляют.
...От второй части я оторвался ненадолго... Сейчас я... снова сажусь за вторую часть. Думаю, что в январе ее окончу, - она будет втрое больше первой и ее, должно быть, придется разбить на две части. Очень много материала, и если бы можно, то я писал бы и писал эту часть без конца... Очень хочется писать...».
Итак. Первая часть повести «Далекие годы» впервые была опубликована в журнале «Новый мир» в конце 1945 года. Отдельной книгой вышла в издательстве «Детская литература» в конце 1946 года. Из этого издания были исключены две главы: «Плеврит» и «Браво, Уточкин» - о первых полетах одесского авиатора Уточкина. Главу «Плеврит» со временем восстановили, глава же «Браво, Уточкин» была потеряна и восстановить ее не удалось. Предполагаемое же издание в издательстве «Молодая гвардия» не состоялось, так как редакционный совет издательства принял решение рассыпать уже сделанный набор книги по причине того, что: «В книге слишком много либерального благодушия и мало революционного гнева». Официальная критика встретила «Далекие годы» сдержанно. Считалось неуместным для советского писателя в это время писать воспоминания о детстве и, тем более, о классической гимназии.
Так о чем же эта повесть, над которой Паустовский работал в военные годы? Она о детстве и юности писателя, о его семье, и начинается с глав, посвященных украинским корням его рода.
«Универсал» и печать, - писал Паустовский, - остались у нас в семье от гетмана Сагайдачного, нашего отдаленного предка. Отец посмеивался над своим «гетманскимпроисхождением» и любил говорить, что наши деды и прадеды пахали землю и были самыми обыкновенными терпеливыми хлеборобами, хотя и считались потомками запорожских казаков.
Когда Запорожская Сечь при Екатерине Второй была разогнана, часть
казаков поселили по берегам реки Рось, около Белой Церкви...
… С годами запорожская буйность потускнела. Во времена моего детства она сказывалась только в многолетних и разорительных тяжбах с графиней Браницкой из-за каждого клочка земли, в упорном браконьерстве и казачьих песнях-думках. Их пел нам, своим внучатам, дед мой Максим Григорьевич...
…Дед, сидя около шалаша, среди желтых цветов тыквы, напевал дребезжащим тенорком казачьи думки и чумацкие песни или рассказывал всяческие истории.
Я любил чумацкие песни за их заунывность. Такие песни можно было петь
часами под скрип колес, валяясь на возу и глядя в небо. Казацкие же песни всегда вызывали непонятную грусть. Они казались мне то плачем невольников, закованных в турецкие цепи-кайданы, то широким походным напевом под топот лошадиных копыт.
Чего только не пел дед! Чаще всего он пел любимую нашу песню:
Засвистали козаченьки
В поход с полуночи.
Заплакала Марусенька
Свои ясны очи»...
Народная казацкая песня «Засвіт встали козаченьки» имеет несколько вариантов текста. Автором считается легендарная Маруся Чурай.
Засвіт встали козаченьки
В похід з полуночі,
Заплакала Марусенька
Свої ясні очі.
Не плач, не плач, Марусенько,
Не плач, не журися,
Та за свого миленького
Богу помолися!
Стоїть місяц над горою,
А сонця немає…
Мати сина в дороженьку
Слізно проводжає:
“Іди, іди, мій синочку,
Та й не забаряйся.
За чотири неділеньки
Додому вертайся”.
“Ой рад би я, матусенько,
Скоріше вернуться,
Та щось мій кінь вороненький
В воротях спіткнувся.
Ой бог знає, коли вернусь,
В якую годину;
Прийми ж мою Марусеньку
Як рідну дитину!
Прийми її, матусенько, –
Всі у Божій волі!
Бо хто знає, чи жив вернусь,
Чи ляжу у полі?”
“Ой рада б я Марусеньку
За рідну прийняти,
Та чи буде ж вона мене,
Сину, шанувати?”
“Ой не плачте, не журітесь,
В тугу не вдавайтесь:
Заграв мій кінь вороненький,
Назад сподівайтесь!”
ЛИЛИЯ МЕЛЬНИЧЕНКО
Немає коментарів:
Дописати коментар