10 жовтня 2021 р.

Третє побачення з Одесою



До 100-річчя третього приїзду К. Паустовського до Одеси
і 53-й річниці памʹяті письменника

Сьогодні ми публікуємо статтю Світлани Костянтинівни Кузнєцової, над якою вона працювала в останні дні життя.

Роботу над нею вона почала 14 липня, в День пам'яті Костянтина Паустовського.

В цей день в нашому музеї проходило дві зустрічі: з Валерієм Дружбинським - літературним секретарем Костянтина Паустовського та художницею Світланою Крижевською, яка відкривала виставку живопису «Стежкою Паустовського. Ланжерон - Дача Ковалевського».

На світлинах, зроблених в цей день, можна побачити, скільки людей було присутньо в музеї на цих заходах. На одній з них ми бачимо Світлану Костянтинівну, що сидить осторонь з блокнотом в руках, записуючи все, про що розповідав Валерій Дружбинський. Справа в тому, що ми домовилися з нею про те, що вона напише статтю про цю зустріч. І Світлана Костянтинівна поставилася до цього, як завжди, з усією відповідальністю.

Над статтею вона працювала довго і тільки в серпні стаття «Третє побачення з Одесою» була опублікована на порталі «Одеський оглядач».

Для публікації на сайті музею потрібен текст українською мовою, над його перекладом вона і працювала останнім часом.

Не встигла. Цим вже займалися ми.

Лілія Мельниченко
Зав. Меморіальним музеєм
К.Г. Паустовського


"Як описати таке веселе і разом з тим сумне літо 1921 року?.."
К. Паустовський

Імʹя людини, назване через сто років – це вже опір забуттю. Згадуючи людину, є необхідність говорити не тільки про неї, а і про її прихильності, про її улюблені місця більш ніж про її уподобання і літературні смаки.

Письменник Костянтин Паустовський (1892-1968) залишив нам не тільки силу і свіжість всього ним написаного, а й, мабуть, найпрекрасніше зі своїх творінь - своє незвичайне життя, частина якого пройшла в Одесі. Він дуже любив її, і дуже багато зробив для того, щоб саме цю любов з ним розділив весь світ.

Про те, яке місце в його житті займало наше місто та подробиці його дійсності, розповідають всі книги письменника.

Меморіальний музей К.Г. Паустовського. День пам'яті Костянтина Паустовського. Валерій Дружбинський зі співробітниками Музею К.Г. Паустовського після екскурсії. Зліва направо: Світлана Кузнєцова, Валерій Дружбинський, Тетяна Рибнікова, Наталія Філіппова (дружина письменника), Лілія Мельниченко.
14 липня 2021 р., Одеса

Перший приїзд до Одеси влітку 1906 року, в чотирнадцятирічному віці, він згадує в розділі "Пустельна Таврида" повісті "Далекі роки" (1946). На літо, за наполяганням матері, їх родина, яка мешкала тоді в Києві, поїхала в найтихіше з кримських містечок - Алушту. Їхали через Одесу до Ялти на старому пароплаві "Пушкін". Готелі були переповнені. Зупинилися в подвірʹї Афонського монастиря біля вокзалу. Костик був у захваті від борщу з кропиви та сушеної хамси, якими пригощали монастирські послушники, від ошатного білого міста, шипучої сельтерської води і від порту. Він знову зустрівся з морем, яке в перший раз мигцем бачив в Новоросійську, куди їздив на декілька днів з батьком. В Одесі, біля степових берегів, воно здалося йому більш ласкавим, ніж біля берегів Кавказу.

Бажання незвичайного переслідувало письменника з дитинства. Романтик не може не мріяти про далекі країни, про море. Його мрія - не стільки підкорити, скільки пізнати море - знайшла своє втілення в Одесі, де він був багато разів впродовж півстоліття. До зрілих років таємничість моря викликала у письменника хвилювання і вимагало слів. Звичайні людські слова здавалися непридатними до цього.

Море, як символ життя, переходячи з твору в твір Паустовського, стане не тільки тлом, що дихає відлунням важких часів, які дісталися йому, але і головним героєм. "Доля моря - доля міста" - так писав він, але вже про Одесу 1920-х. Ці слова актуальні і донині.

Паустовський приїжджав до Одеси і зовсім дорослою людиною. Про другу зустріч в 1915 році він розповів в двох книгах по різному. До цього часу він - студент філософського відділення історико-філологічного факультету Імператорського Московського університету, куди перевівся з Імператорського Київського університету Св. Володимира, автор двох оповідань, опублікованих в київських журналах, добровільний учасник Першої світової війни як санітар військово-польового загону Всеросійського Союзу міст, потім лікарсько-живильного пункту діючої армії.

У розділі "Великий Фонтан" повісті "Романтики" (1916-1923) пише, що його зі старшим санітаром відрядили до Одеси прийняти з заводу нові «двуколки». Був березень. Ночували вже у знайомому Паустовському подвірʹі Афонського монастиря біля вокзалу. Рано вранці по вулицях, затоплених нестерпним одеським сонцем, вони пройшли на бульвар до памʹятника Рішельє. Блакитні тумани залили місто і порт, в зеленій, вимерлій гавані сталевою праскою сірів броненосець "Синоп". Жінки продавали під акаціями перші квіти. В порту гойдалися поруч з молами сині і білі шхуни, димів жовтою трубою самотній транспорт. Вулиці пахли морем та лимонами.

Меморіальний музей К.Г. Паустовського. День пам'яті Костянтина Паустовського. Валерій Дружбинський зі співробітниками Одеського літературного музею після екскурсії.
14 липня 2021р., Одеса

У кафе «Фанконі» він розповів старшому санітарові, який був пригнічений від вперше побаченого їм моря, про стару Одесу, про багатство цього міста, про грецьких піратів, які будували в місті палаци, про рясний торг і ті часи, коли набережні були засипані золотим житом, а загодованих сизих голубів чавили «ломові дроги».

Потім два дні, доки не були готові двоколки, він провів у моря, оселившись на Фонтані в монастирському готелі в кімнаті з вікнами на маяк (нині в ній навчальний клас чоловічої семінарії).

А в повісті «Неспокійна юність» (1954) в розділі «Океанський пароплав «Португаль», Паустовський розповідає інакше. Було літо 1915 року, дуже спекотне. У той час вони возили поранених з Польщі до Гомеля. До середини літа поїзд так зносився, що було наказано терміново відвезти його на ремонт до Одеси, в тамтешні залізничні майстерні.

Лікарі і сестри оселилися на дачі Биховського поблизу Одеси на Малому Фонтані. Санітарам відвели під житло старий пасажирський вагон третього класу. Маневровий паровоз заштовхав цей вагон до низької огорожі пустельного саду і там залишив на весь час перебування в Одесі. Їм дуже подобалася їх стоянка. За садом шумів маленький базар, а далі починалася одеська околиця Молдаванка - притулок злодіїв, скупників краденого, дрібних торговців ...

На базарі найцікавіше йому було в рибному ряду, де зачаровували цинкові холодні прилавки з усілякою рибою і не менш мальовничі торговки з засученими рукавами.

В Карантинній гавані пришвартувався білий океанський госпітальний пароплав "Португаль", який раніше належав французькій компанії "Мессажері Марітім". Паустовського, по протекції колишнього каботажного шкіпера, який вгадав в ньому "великого мисливця до моря", взяли санітаром до перевʹязочної. Збулися його дитячі мрії. Йому не вірилося, що він буде плавати на океанському кораблі. Йому було шкода поїзда, шкода товаришів, але все перемагала спрага поневірянь.

Як відомо, він не пішов в море, як було домовлено з морським лікарем корабля. Корабель депешою був терміново викликаний до Трапезунду - справа військова, знявся вночі і пішов з Одеси. Невдовзі він був потоплений торпедою німецького підводного човна.

А далі Люстдорф, де засмучений Паустовський провів весь день біля моря, і шлях до міста пішки близько двадцяти кілометрів.

"Я створюю себе". Це цінне зізнання було зроблено Паустовським в листопаді 1915 року в листі з фронту, де, за його словами, серед злоби і грубості, жорстокості війни, його утримувало лише одне, - думка, що треба все пройти, все витримати.

Прихильності і симпатії Паустовського, вихованого в демократичних традиціях, визначилися ще в юності. Події допомогли вибрати правильний шлях після Першої світової війни, революції 1917 року. Потім війна громадянська, будівництво нового життя.

Меморіальний музей К.Г. Паустовського. День пам'яті Костянтина Паустовського. Зустріч з Валерієм Дружбинським. Валерій Дружбинський, Лілія Мельниченко. 14 липня 2021 р., Одеса

Продовжуючи створювати себе, після звільнення з армії в 1916 році, Паустовський, пізнаючи життя, почав блукати Росією. Працвав на металургійних заводах Катеринослава, Юзівки і Таганрога приймальником продукції по відомству Артилерійського управління, в риболовецькій артілі на Азові ...

Жовтневу революцію, не сприймаючи її, Паустовський зустрів у Москві, був "зацікавленим свідком" багатьох подій 1917-1919 років, жив напруженим життям газетних редакцій Москви та Києва.

Він вчиться жити в нових історичних умовах, набуваючи великий життєвий матеріал для подальшої письменницької роботи.

Як все це було пережито, обмірковано, відчуто, розповідає одна з головних книг письменника "Початок невідомого століття" (1954).

Осінь 1919 року захопила Паустовського в Києві. Вирувала громадянська війна. Після низки переворотів в місті, вирішивши уникнути примусової мобілізації в армію денікінського генерала Бредова, він їде до Одеси. Вісімнадцять діб їхав в південне місто в посіченій кулями теплушці напіврозбитого потяга.

Про те, якою була і чим дивовижна для нього Одеса нового часу - в останніх двох розділах «Про фірінку, водопровід і дрібні неприємності» і «Остання шрапнель» згаданої вище повісті. В них - про початок третьої зустрічі з Одесою, яка тривала до січня 1922 року, здебільшого повʹязаної з журналістикою.

Паустовський знімає кімнату на Ніжинській, 48, кв.14. З 23 жовтня 1919 року розпочинає працювати в редакції газети академіка Д.Н. Овсянико-Куликовського «Сучасне слово» (Катерининська площа, 7). За 5 грудня в №45 цієї газети він публікує шляховий нарис «Київ – Одеса». Все, що людям довелося пережити в дорозі - події сумні, часом трагічні - в стислій, ємній формі лягли в основу матеріалу Паустовського, окремі фрагменти якого увійшли до розділу «Весільний подарунок» цієї ж повісті.

Одеса опісля інтервенції поверталася до мирного життя. «Час великих очікувань» - так оцінить Паустовський цей всього лише дворічний одеський період і так назве згодом книгу про ці роки свого життя, і охарактеризує, як переломний у своїй долі.

«Тільки в 1920 році я зрозумів, - писав він, - що немає іншого шляху, який обраний моїм народом. Тоді відразу відлягло від серця. Почався час віри і великих надій ...».

І цей довгий, важкий і прекрасний шлях почався в Одесі.

Меморіальний музей К.Г. Паустовського. День пам'яті Костянтина Паустовського. Зустріч з Валерієм Дружбинським. 14 липня 2021 р., Одеса

З лютого 1920-го, опісля відходу з Одеси Білої армії денікінців Паустовський півтора року перебуває на службі в Інформаційному підвідділі Одеської губернської особливої військової комісії з постачання Червоній Армії продовольства (Опродкомгуб), завідує «столом газетних вирізок», з травня призначається ще й відповідальним за випуск «Інформаційного листка», а з початку червня завідує видавничою секцією Організаційного Управління.

Редагований Паустовским «Листок» був джерелом актуальної інформації і для багатьох інших місцевих видань.

Ця напіввійськова-напівпостачальна організація розміщувалася в величезному старовинному будинку страхового товариства «Росія» на Дерибасівській, 10 в гучних залах колишнього Південно-російського комерційного банку (готель «Велика Московська»). Мешкає на вулиці Чорноморській, 21, в кімнаті №6 санаторію доктора Ландесмана для нервових хворих, потім переїжджає до маленького особнячка - двірницьку - у дворі будинку №18 (тепер №8) по цій же вулиці на Ланжероні, яку назвав «морським форпостом Одеси».

У перших розділах книги "Час великих очікувань" (1958) Костянтин Георгійович побіжно, з легкою романтичною вигадкою згадує про службу в Опродкомгубі. Однак слід зазначити, що особова справа письменника в Одеському облархіві свідчить наскільки значніше, вагоміше і складніше виявилася справжня його одеська біографія.

Це була повсякденна нелегка праця з місяця в місяць, суворо регламентована, як у будь-якій військовій організації, тим більше, що, вона окрім основної своєї функції була організатором легендарних продзагонів, вела боротьбу з розрухою, бандитизмом, та займалась культосвітроботою в губернії ... Паустовський же був не просто службовець - він в Одеському губвоєнкоматі був прийнят на облік як військовослужбовець строкової служби.

Але все ж молодий журналіст від романтики не пішов, він у новій своїй справі чесних нелегких буднів побачив її новими очима. Однак не Опродкомгуб був обраний письменником для показу революційних, бойових і побутових подробиць одеської дійсності 1920-х років.

У 1921 році відбулися дві зустрічі, не рахуючи багатьох інших одеських знайомств Паустовського, які осяяли його життя і стали провідними в ньому - з газетою «Моряк» та Ісааком Бабелем.

Меморіальний музей К.Г. Паустовського. День пам'яті Костянтина Паустовського. Зустріч з Валерієм Дружбинським. 14 липня 2021 р., Одеса

На початок 1921 року майже всі видання Опродкомгубу були припинені, кращі друзі-товариші по службі Євген Іванов і Василь Регінін перебралися до «Моряка». Романтична натура майбутнього письменника Паустовського все нетерпляче тягнулася до моря, до відроджуваної морської газети, і як тільки відбулося чергове скорочення штатів, Паустовський став до роботи в редакції «Моряка». Почалася нова, «моряцька смуга» Костянтина Георгійовича.

У 1975 році, в книзі «Спогади про Костянтина Паустовського» було опубліковано фотокопію службового посвідчення №38 співробітника «Крайової газети Чорного, Азовського і Каспійського морів «Моряк», яка підтверджувала, що К.Г. Паустовський був прийнятий на роботу з 1 травня 1921 на посаду «пом. редактора». Потім він працює в ній відповідальним секретарем. Редакція розміщувалася «поруч з Воронцовським палацом» на Приморському бульварі, 1.

За словами Паустовського, «це була незвичайна газета». «Моряк» 1921 року був саме тією, оспіваної ним та іншими одеськими письменниками морською газетою, з перших номерів якої заблищали гумор і вигадка, лірика і романтика, закоханість в море молодих її активістів-авторів: Багрицького, Шенгелі, Адаліс, Катаєва, Нарбута... Його захоплювала редакція, що перетворювалася в клуб, де з ранку збиралися помічники з пароплавів, що стояли з не працюючими машинами, матроси, мастильники, портові службовці, і починалося густе паління тютюну і густа брехня. Говорили про фрахт, рейси, рибу та інші прекрасні речи. Іноді в редакції зʹявлялися іноземні моряки, більше греки, які приносили з собою запах маслин і егейського сонця.

Протягом всього свого життя Паустовський не забував про журналістську працю в одеській морській газеті.

Вперше він написав про неї в оповіданні «Слава боцмана Миронова» у 1921 році. Їй же присвячен розділ «Веселощі і голод» повісті «Чорне море» (1935) і розділ «Випадок в магазині Альшванг» в «Золотій троянді» (1955-1964).

З дворічного свого перебування в Одесі Паустовський виділив короткий, але найяскравіший "моряцький" період, підпорядкувавши йому весь зміст четвертої книги «Повісті про життя» - повісті «Час великих очікувань» (1958). Письменник неодноразово підкреслював особливу популярність газети «Моряк» не тільки серед водників, а й серед усіх без винятку мешканців Одеси.

Меморіальний музей К.Г. Паустовського. День пам'яті Костянтина Паустовського. Зустріч з Валерієм Дружбинським. 14 липня 2021 р., Одеса

З Бабелем Паустовський вперше зустрівся на сторінках «Моряка» в №100 від 23 червня 1921 року. У цьому номері теж вперше були опубліковані його вірш «Ви памʹятаєте, - у сірого «Камілла» і розповідь Бабеля «Король». Про сторічний ювілей цих чудових подій слід згадати.

Після розповіді Бабеля «Король», написаного стисло і точно, Паустовський, за його словами, зрозумів, що «…ще один чаклун прийшов в нашу літературу і що все написане цією людиною ніколи не буде безбарвним і млявим».

У повісті «Час великих очікувань» Костянтин Георгійович пише, що в «Моряк» Бабеля привів співробітник редакції Ісаак Лівшиць, його шкільний товариш. Їх дружба не переривалася і в усі наступні роки. Він став постійним адресатом багатьох листів Бабеля.

У цій повісті він зазначив, що впритул зіткнувся з Бабелем наприкінці літа. Бабель жив тоді на 9-й станції Фонтану. Паустовський зняв разом з Ісааком Лівшицем напівзруйновану дачу неподалік від Бабеля.

«Як описати таке веселе і разом з тим сумне літо 1921 на Фонтані, коли ми жили разом?» - задає собі питання Паустовський. І відповідає, що веселим його робила їх молодість, а сумним воно здавалося від постійної легкої тривоги на серці. Прикрощі ще панували над світом…

Незнищена південна життєлюбність допомагала миритися з крайнощами блокадного голодного літа. На дачі було чимало розіграшів, розмов до пізньої ночі за найбільшим чайним столом, який в гарну погоду виносили назовні під стару крислату яблуню.

Може, це і дало своєрідному літературному клубу, народженому в жарт, назву «Під яблуневим деревом». У списку дійсних членів Клубу, крім постійних «дачників» - Бабеля, Паустовського і Лівшиця, значилися ще троє «прибулих» - Іванов, Круті та Зоров.

Підсумком спільної творчості був «Статут клубу літераторів». Багато його параграфів видавали Паустовського і Бабеля як авторів всього тексту.

Серед близьких друзів Паустовський завжди славився відмінним «застільним оповідачем». Для нього це була навіть неусвідомлена літературна робота – «обживали» подробиці і образи, які він потім неодноразово використовував у своїх творах. Такою ж властивістю відрізнявся Бабель. І тільки залишаючись наодинці, вони починали довірливі розмови, які відображені в центральних розділах «Часу великих очікувань», бесіди про сокровенні особливості письменницької праці. Вони взаємно збагачували один одного. Їх зближувало покликання до письменництва.

Диплом Лауреата Муніципальної премії імені К.Г. Паустовського - Дружбинського Валерія Івановича

В цій же повісті Паустовський зазначив, що в те літо він добре зрозумів, що означає, здавававшийся йому до тих пір порожнім, вираз «влада таланту». Присутність Бабеля робило це літо захоплююче цікавим. І всі вони жили в легкому відблиску його таланту.

Костянтин Георгійович вважав, що «путівку в життя» йому серед інших дав Ісаак Бабель і тому зберіг до останньої години любов до нього, захоплення його талантом і дружню вдячність. Для повернення з небуття імені Бабеля він зробив все, що міг, своєю повістю «Час великих очікувань».

Паустовський багато разів згадував Одесу початку 1920-х років, де вперше почав писати, наполегливо повторюючи одну думку - як багато дала йому «…дружба з Чорним морем, з тінистою і сонячною різнохарактерною Одесою, з її веселими людьми, славними одеситами». З Одесою, яка подарувала йому дружбу з Бабелем.

Паустовський багато писав про Бабеля в своїх автобіографічних книгах, і йому все здавалося, що він вичерпав його. Але в різні часи згадував все нові і нові висловлювання Бабеля і випадки з його життя.

До нього він повертається в 1966 році в мемуарних нарисах «Кілька слів про Бабеля», де, говорячи про його роботу над словом, знову згадує 1921 рік, коли зняв на літо веранду на покинутій дачі на 9-й станції Фонтану поруч з Бабелем, який жив через дорогу.

Про причини такого рішення і більш точна адреса вказані в книзі спогадів Люсьени Верцнер, дружини Ісаака Лівшиця. Вона пише, що на літо молоде подружжя Бабелів зняли дачу в жіночому монастирі на Девʹятій станції Середнього Фонтану. І оскільки Костянтин Георгійович дуже ослаб після перенесеної дизентерії, а у неї щось із легенями було не добре, - вони теж вирішили пожити за містом біля моря. Подружжя Бабелів їм відшукали, навпроти Монастирської дачі в Олександра Христиановича Вірмена, симпатичний однокімнатний будиночок з терасою. Люсьєна містилася в єдиній кімнаті, а Паустовський - на терасі.

Меморіальний музей К.Г. Паустовського. День пам'яті Костянтина Паустовського. Відкриття художньої виставки Світлани Крижевської «Стежкою Паустовського. Ланжерон - Дача Ковалевського». 14 липня 2021 р., Одеса

Суботами її чоловік та Катерина Степанівна, дружина Паустовського, привозили, або приносили в рюкзаках їхні пайки на весь тиждень. Мало кому з читачів відомо, що Костянтин Георгійович на початку 1920-х років в Одесі був з дружиною, яка досконало знала французьку мову і завідувала іноземним відділом газети «Моряк». У своїй книзі про Одесу в ці роки він про неї не згадує.

Далі в нарисі про Бабеля Паустовський пише, що на захід від Одеси тягнеться на багато кілометрів в сторону відкритого моря смуга старих садів і дач, і що вся ця місцевість зветься Фонтанами (Малий, Середній і Великий), хоча ніяких фонтанів там немає.

Дачі мали назву, звичайно, «шикарно», по-одеськи «віллами», і що вся смуга Фонтанів була розділена на станції (числом зупинок трамваю) від першої станції до шістнадцятої. Вони нічим особливо не відрізнялися одна від одної (сади, дачі, круті спуски до моря, зарості дроку, зруйновані огорожі і знову сади), крім різного запаху і густоти повітря.

Відпустку в кінці серпня 1921 року Паустовський провів на одній з порожніх дач поруч з дачею Ковалевського. У розділі «Уповільнений час» повісті «Час великих очікувань», він пише, що вирішив йти туди уздовж морського берега по покинутим Фонтанам до останньої станції трамвая.

Йшов повільно і довго, запамʹятав дорогу так докладно, що потім в будь-який день і годину міг простежити її по памʹяті крок за кроком. «Вся принадність цієї дороги, вся влада наді мною, - пише він, - пояснювалася близькістю моря. Ніколи ця дорога не відходила від берегового обриву настільки далеко, щоб не було чути шуму хвиль та запаху водоростей».

Запамʹяталися читачам і слід від рибальської сітки, який перетинав густий дорожній пил, ящірки, які бігали дахами з помаранчевої марсельської черепиці та запорошені грона винограду, які висіли в садках великофонтанських рибалок. А також глинисті круті береги, в деяких місцях майже прямовисні, і рибальські баркаси на прибережному піску причалів ...

Меморіальний музей К.Г. Паустовського. День пам'яті Костянтина Паустовського. Відкриття художньої виставки Світлани Крижевської «Стежкою Паустовського. Ланжерон - Дача Ковалевського». 14 липня 2021 р., Одеса

Силою художнього слова письменника відображена на сторінках повісті дорога від Ланжерону повз Аркадії і Фонтанів до дачі Ковалевського майже такою, якою він її полюбив на початку 1920-х. Одесити старшого покоління ще бачили ії на початку 1950-х.

Такою вона ожила на полотнах золотими руками майстрів пензля, закоханих в книги Паустовського, заслуженого художника України Григорія Крижевського і його доньки Світлани Крижевської, члена Національної Спілки художників України. Вони представлені в Меморіальному музеї Костянтина Паустовського на виставці, яка була приурочена до пʹятдесят третьої річниці памʹяті улюбленого письменника під назвою "Стежкою Паустовського. Ланжерон – Дача Ковалевського".

Аскетичні пейзажі узбережжя, освячені присутністю Паустовського, море на їх полотнах, гармонійно змонтованих художником-оформлювачем Олександром Мельниченком і Миколою Колесніковим - співробітниками музею, сприймаються як справжні. Воно може, як і на сторінках його повістей, дихати ледь чутно, можливо навіть штормити, може бути мовчазним, перегріте сонцем, і зачаровувати канoнадою прибою. І колір води бував світло-сірий, але міг бути неправдоподібно синім, зеленим, блакитним… І вітер гуляє де хоче.

У день памʹяті письменника в музеї - храмі головної його книги про наше місто 1920-х років, за щорічною традицією відбулася літературна зустріч високого професійного рівня. Тут відбилися неоціненні якості досвіду її організатора - завідуючої музеєм Мельниченко Лілії Олексіївни, ще й високого фахівця-експозиціонера.

Старший науковий співробітник Тетяна Рибнікова познайомила своїх колег з Літературного музею з оновленою експозицією. Інтерʹєр музею, оброблений в стилі епохи експонованих предметів. У всіх кутах, за кожним стільцем, шафою або іншим експонатом живуть якісь прості і милі історії. Для письменника - задуми, побут, життя Одеси, для нас - памʹять, сторінки його біографії, ставлення до навколишнього: до моря, до людей, творчості.

Її захоплення від того, що Костянтин Георгійович саме так описав свої часи в Одесі, високо оцінив і присутній на зустрічі гість з Києва, журналіст, письменник, колишній літературний секретар Паустовського - Валерій Іванович Дружбинський, автор кількох книг про нього.

До Одеси Валерій Іванович був запрошений як Почесний гість пʹятого сезону Одеської міжнародної літературної премії імені Ісаака Бабеля.

В рамках роботи бабелівського тижня в Одесі, 10-13 липня у Всесвітньому клубі одеситів відбувся вечір «Паустовський і Бабель» (ведучий Валерій Хаїт), на якому виступив київський гість. Він презентував свою нову книгу «Костянтин Паустовський і Україна», де є розділ «Ісаак Бабель та інші одесити».

Меморіальний музей К.Г. Паустовського. День пам'яті Костянтина Паустовського. Виставка робіт Світлани Крижевської «Стежкою Паустовського. Ланжерон - Дача Ковалевського».
14 липня 2021 р., Одеса

У 2020 році Валерій Дружбинський став лауреатом Муніципальної літературної премії імені Костянтина Паустовського в номінації «Популяризація творчості К. Г. Паустовського». Приїхати до Одеси і отримати диплом в тому році він не зміг, тому було вирішено вручити йому диплом на цьому заході. Що і було зроблено.

На вечорі памʹяті Паустовського у дворику музею завідуюча музеєм, член журі конкурсу, повторно вручила Валерію Івановичу диплом і він тут також презентував свою нову книгу. Вона складається зі спогадів автора, який кілька років був поруч з письменником, під час його тривалого перебування в Ялті .

У книзі є розділи про українське коріння Паустовського «З роду Сагайдачних», «Киянин по душі», «Образ України я носив у своєму серці...», а також про його зустрічі і дружбу з багатьма українськими письменниками, підтверджені фрагментами з листів. Окремі розділи присвячені Остапу Вишні, Михайлу Булгакову, Віктору Некрасову, Олесю Гончару, Юрію Смоличу, Миколі Бажану. Багато уваги приділено одеському періоду життя Костянтина Паустовського з 1919 по січень 1922 року і іншим приїздам до Одеси.

Перед кожним із слухачів, серед яких люди різних професій - краєзнавці, члени Наукової секції книги при Будинку вчених, журналісти..., які прийшли на уклін Майстру «Золотої троянди», по-особливому виділяючи із сузірʹя яскравих і гідних імен, які так чи інакше належать нашому місту, вимальовувався світлий образ письменника, його дивно багатий світ, нелегкий життєвий шлях, етапи творчості.

А серед відвідувачів музею нинішнього літа, залишивших записи в книзі відгуків, лідирують кияни. Побували і економіст із Запоріжжя, програмісти з Петербурга і Лейпцига, колишній дипломат з Голландії. А далекобійник з Харкова, з кінця 1990-х років в постійних відвідуваннях Америки, здивував кількістю прочитаних книг Паустовського...

Особливо привернув увагу запис: «Я сьогодні вперше був в музеї Паустовського з бабусею. Спеціально прогуляв уроки і не дарма. Дуже сподобалось. Спасибі. Матвій Сирітський. 10 років». Я думаю, що письменник зрозумів би свого нового молодого друга початку 2020-х років. Він теж за часів свого київського гімназичного дитинства прогулював уроки, щоб читати в парку книги своїх улюблених авторів.

Воістину кажучи, письменнику випав бажаний для художника жереб: вже нові покоління змінюють один одного, а він все так само цікавий і необхідний.

Вічна тяга до книг Паустовського чистих людських душ.

Світлана Кузнєцова
старший науковий співробітник
музею К.Г. Паустовського




Русская версия


Третье свидание с Одессой


К 100-летию третьего приезда К. Паустовского в Одессу
и 53-й годовщине памяти писателя

Сегодня мы публикуем статью Светланы Константиновны Кузнецовой, над которой она работала в последние дни жизни.

Работу над ней она начала 14 июля, в День памяти Константина Паустовского.

В этот день в нашем музее проходило две встречи: с Валерием Дружбинским – литературным секретарем Константина Паустовского и художницей Светланой Крижевской, которая открывала выставку живописи – «Тропой Паустовского. Ланжерон – Дача Ковалевского».

На фотографиях, сделанных в этот день, видно, сколько людей присутствовало в музее на этих мероприятиях. На одной из них мы видим Светлану Константиновну, сидящую в сторонке с блокнотом в руках, записывая все, о чем рассказывал Валерий Дружбинский. Дело в том, что мы договорились с ней, что она напишет статью об этой встрече. И Светлана Константиновна отнеслась к этому, как всегда, со всей ответственностью.

Над статьей она работала долго и только в августе статья «Третье свидание с Одессой» была опубликована на портале «Одесский обозреватель».

Для публикации на сайте музея нужен текст на украинском языке, над его переводом она и работала в последнее время.

Не успела. Этим уже занимались мы.

Лилия Мельниченко
Зав. Мемориальным музеем
К.Г. Паустовского


"Как описать то весёлое и вместе с тем грустное лето 1921 года?.."
К. Паустовский

Названное спустя сто лет имя человека — это уже сопротивление забвению. Вспоминая человека, принято говорить не только о нём самом, но и о его привязанностях, о его любимых местах, чем о его склонностях и литературных вкусах.

Писатель Константин Паустовский (1892-1968) оставил нам не только силу и свежесть всего им написанного, а и, может быть, самое прекрасное из своих творений — свою необычную жизнь, часть которой прошла в Одессе. Он очень любил её и так много сделал для того, чтобы любовь эту с ним разделил весь мир.

О том, какое место в его жизни занимал наш город и подробности его действительности, говорят все книги писателя.

Мемориальный музей К.Г. Паустовского. День памяти Константина Паустовского. Валерий Дружбинский с сотрудниками Музея К.Г. Паустовського после экскурсии. Слева направо: Светлана Кузнецова, Валерий Дружбинский, Татьяна Рыбникова, Наталья Филиппова (жена писателя), Лилия Мельниченко. 14 июля 2021 г., Одесса

Первый приезд в Одессу летом 1906 года в четырнадцатилетнем возрасте он вспоминает в главе “Пустынная Таврида” повести “Далёкие годы” (1946). На лето по настоянию мамы их семья, тогда проживавшая в Киеве, поехала в самый тихий из крымских городков — Алушту. Ехали через Одессу до Ялты на старом пароходе “Пушкин”. Гостиницы были переполнены. Остановились в подворье Афонского монастыря около вокзала. Костик был в восторге от щей из крапивы и сушёной камсы, которыми угощали монастырские послушники, от нарядного белого города, шипучей сельтерской воды и от порта. Он опять встретился с морем, которое в первый раз мельком видел в Новороссийске, куда ездил на несколько дней с отцом. В Одессе у степных берегов оно показалось ему более ласковым, чем у берегов Кавказа.

Желание необыкновенного преследовало писателя с детства. Романтик не может не мечтать о дальних странах, о море. Его мечта не столько покорить, сколько познать море нашла своё воплощение в Одессе, где он побывал много раз на протяжении дальнейшего полувека. До самых зрелых лет его таинственность вызывала у писателя волнение и требовало слов. Обычные человеческие слова казались неприменимы к морю.

Море, как символ жизни, переходит из произведения в произведение Паустовского, станет не только фоном, на котором дышат доставшиеся ему постоянно трудные времена, но и как главный герой. “Судьба моря — судьба города” — так писал он, но уже об Одессе 1920-х. Эти слова актуальны и в наши дни.

Паустовский приезжал в Одессу и совершенно взрослым человеком. О второй встрече в 1915 году он рассказал в двух книгах по-разному. К этому времени он — студент философского отделения историко-филологического факультета Императорского Московского университета, куда перевёлся из Императорского Киевского университета Св. Владимира, автор двух рассказов, опубликованных в киевских журналах, добровольный участник Первой мировой войны как санитар военно-полевого отряда Всероссийского Союза городов, затем врачебно-питательного пункта действующей армии.

В главе “Большой Фонтан” повести “Романтики” (1916-1923) пишет, что его со старшим санитаром командировали в Одессу принять с завода новые двуколки. Был март. Ночевали в уже знакомом Паустовскому подворье Афонского монастыря около вокзала. Рано утром по улицам, затопленным нестерпимым одесским солнцем, они прошли на бульвар к памятнику Ришелье. Голубые туманы залили город и порт, в зелёной, вымершей гавани стальным утюгом серел броненосец “Синоп”. Женщины продавали под акациями первые цветы. В порту качались у молов синие и белые шхуны, дымил жёлтой трубой одинокий транспорт. Улицы пахли морем и лимонами.

Мемориальный музей К.Г. Паустовского. День памяти Константина Паустовского. Валерий Дружбинский с сотрудниками Одесского литературного музея после экскурсии.
14 июля 2021 г., Одесса

В кафе “Фанкони” он рассказал старшему санитару, подавленному от впервые увиденного им моря, о старой Одессе, о богатстве этого города, о греческих пиратах, выстроивших в городе дворцы, обильном торге и тех временах, когда набережные были засыпаны золотым житом, а объевшихся сизых голубей давили ломовые дроги.

Затем два дня, пока не были готовы двуколки, он провёл у моря, поселившись на Фонтане в монастырской гостинице в комнате с окнами на маяк (ныне в ней учебный класс мужской семинарии).

А в повести “Беспокойная юность” (1954) в главе “Океанский пароход “Португаль” Паустовский повествует иначе. Было лето 1915 года, очень жаркое. В то время они возили раненых из Польши в Гомель. К половине лета поезд так износился, что было приказано срочно увести его на ремонт в Одессу, в тамошние железнодорожные мастерские.

Врачи и сёстры поселились на даче Быховского вблизи Одессы на Малом Фонтане. Санитарам отвели под жильё старый пассажирский вагон третьего класса. Маневренный паровоз затолкал этот вагон к низкой ограде пустынного сада и там оставил на всё время пребывания в Одессе. Им очень нравилась их стоянка. За садом шумел маленький базар, а дальше начиналась одесская окраина Молдаванка — приют воров, скупщиков краденого, мелких торговцев...

На базаре интереснее всего ему было в рыбном ряду, где очаровали цинковые холодные прилавки со всевозможной рыбой и не менее живописные торговки с закатанными рукавами.

В Карантинной гавани на пришвартовавшийся белый океанский госпитальный пароход “Португаль”, раньше принадлежавший французской компании “Мессажери Маритим”, Паустовского по протекции бывшего каботажного шкипера, угадавшего в нём “большого охотника до моря”, взяли санитаром перевязочной. Сбылись его детские мечты. Ему не верилось, что он будет плавать на океанском корабле. Ему было жаль поезда, жаль товарищей, но всё побеждала жажда скитаний.

Как известно, он не ушёл в море, как было договорено с морским врачом корабля. Корабль депешей был срочно вызван в Трапезунд — дело военное, снялся ночью и покинул Одессу. Он был потоплен торпедой германской подводной лодки.

А далее Люстдорф, где огорчённый Паустовский провёл весь день у моря, и путь в город пешком около двадцати километров.

“Я создаю себя”. Это ценное признание было сделано Паустовским в ноябре 1915 года в письме с фронта, где, по его словам, среди злобы и грубости, жестокости войны, его удерживало лишь одно, — мысль, что надо всё пройти, всё выдержать.

Привязанности и симпатии Паустовского, воспитанного в демократических традициях, определились ещё в юности. События помогли выбрать правильный путь. После Первой мировой войны — революции 1917 года, затем война гражданская, строительство новой жизни.

Мемориальный музей К.Г. Паустовского. День памяти Константина Паустовского. Встреча с Валерием Дружбинским. Валерий Дружбинский, Лилия Мельниченко. 14 июля 2021 г., Одесса

Продолжая создавать себя, после увольнения из армии в 1916 году, Паустовский, познавая жизнь, начал скитаться по России, работает на металлургических заводах Екатеринослава, Юзовки и Таганрога приёмщиком продукции по ведомству Артиллерийского управления, в рыболовной артели на Азове...

Октябрьскую революцию, не принимая её, Паустовский встретил в Москве, стал “заинтересованным свидетелем” многих событий 1917-1919 годов, жил напряжённой жизнью газетных редакций Москвы и Киева.

Он учится жить в новых исторических условиях, приобретая большой жизненный материал для дальнейшей писательской работы.

Как всё это было пережито, осмыслено, прочувствовано, рассказывает одна из главных книг писателя “Начало неведомого века” (1954).

Осень 1919 года застала Паустовского в Киеве. Бушевала гражданская война. После череды переворотов в городе, решив избежать принудительную мобилизацию в армию деникинского генерала Бредова, он уезжает в Одессу. Восемнадцать суток добирался до южного города в изрешечённой пулями теплушке полуразбитого поезда.

О том, какой была и чем удивительна для него Одесса нового времени — в последних двух главах “О фиринке, водопроводе и мелких неприятностях” и “Последняя шрапнель” упомянутой выше повести.

В них — о начале третьей встречи с Одессой, продлившейся до января 1922 года, в основном связанной с журналистикой.

Паустовский снимает комнату на Нежинской, 48, кв.14. С 23 октября 1919 года начинает сотрудничать в газете академика Д.Н. Овсянико-Куликовского “Современное слово” (Екатерининская площадь, 7). За 5 декабря в №45 этой газеты он публикует путевой очерк “Киев — Одесса”. Всё, что людям довелось пережить в пути — события грустные, порой трагические — в сжатой, ёмкой форме легли в основу материала Паустовского, отдельные фрагменты которого вошли в главу “Свадебный подарок” той же повести.

Одесса после интервенции возвращалась к мирной жизни. Время больших ожиданий — так оценит Паустовский этот всего лишь двухлетний одесский период и так назовёт впоследствии книгу об этих годах своей жизни и охарактеризует как переломный в своей судьбе.

“Только в 1920 году я понял, — писал он, — что нет другого пути, который избран моим народом. Тогда сразу отлегло от сердца. Началось время веры и больших надежд...”

И этот долгий, трудный и прекрасный путь начался в Одессе.

Мемориальный музей К.Г. Паустовского. День памяти Константина Паустовского. Встреча с Валерием Дружбинским. 14 июля 2021 г., Одесса

С февраля 1920 года после ухода из Одессы Белой армии деникинцев Паустовский полтора года состоит на службе в Информационном подотделе Одесской губернской особой военной комиссии по снабжению Красной Армии продовольствием (Опродкомгуб), заведует “столом газетных вырезок”, с мая назначается ещё и ответственным за выпуск “Информационного листка”, а с начала июня заведует издательской секцией Организационного Управления.

Редактируемый Паустовским “Листок” служил источником актуальной информации и для многих других местных изданий.

Эта полувоенная-полуснабженческая организация размещалась в огромном старинном доме страхового общества “Россия” по Дерибасовской, 10 в гулких залах бывшего Южно-русского коммерческого банка (гостиница “Большая московская”). Поселяется на улице Черноморской, 21, в комнате №6 санатория доктора Ландесмана для нервных больных, затем переезжает в маленький особнячок — дворницкую во дворе дома №18 (теперь №8) по этой же улице на Ланжероне, которую назвал “морским форпостом Одессы”.

В первых главах книги “Время больших ожиданий” (1958) Константин Георгиевич бегло, с лёгким романтическим вымыслом упоминает о службе в Опродкомгубе. Однако следует сказать, что личное дело писателя в Одесском облархиве свидетельствует, насколько значительнее, весомее и сложнее оказалась подлинная его одесская биография.

Это был повседневный нелёгкий труд из месяца в месяц, строго регламентированный, как в любой военной организации, тем более, что она помимо основной своей функции была организатором легендарных продотрядов, вела борьбу с разрухой, бандитизмом, культпросветработу в губернии... Паустовский же здесь не просто служащий — он в Одесском губвоенкомате был принят на учёт как военнослужащий срочной службы.

Но всё же молодой журналист от романтики не ушёл, он в новом своём деле честных нелёгких будней увидел её новыми глазами.

Однако не Опродкомгуб был избран писателем для показа революционных, боевых и бытовых подробностей одесской действительности 1920-х годов.

В 1921 году произошли две встречи, не считая многих других одесских знакомств Паустовского, которые озарили его жизнь и стали основополагающими в ней — с газетой “Моряк” и Исааком Бабелем.

Мемориальный музей К.Г. Паустовского. День памяти Константина Паустовского. Встреча с Валерием Дружбинским. 14 июля 2021 г., Одесса

К началу 1921 года почти все издания Опродкомгуба были прекращены, лучшие друзья-сослуживцы Евгений Иванов и Василий Регинин перебрались в “Моряк”. Романтическая натура будущего писателя Паустовского всё нетерпеливее тянулась к морю, к возрождаемой морской газете, и как только произошло очередное сокращение штатов, Паустовский приступил к работе в редакции “Моряка”. Началась новая, “моряцкая полоса” Константина Георгиевича.

Опубликованная в 1975 году в книге “Воспоминания о Константине Паустовском” фотокопия служебного удостоверения №38 сотрудника “Краевой газеты Чёрного, Азовского и Каспийского морей “Моряк” подтверждала, что К.Г. Паустовский был принят на работу с 1 мая 1921 года на должность “пом. редактора”. Затем он работает в ней ответственным секретарём. Редакция размещалась “рядом с Воронцовским дворцом” на Приморском бульваре, 1.

По словам Паустовского, “это была необыкновенная газета”. “Моряк” 1921 года был именно той, воспетой ним и другими одесскими писателями морской газетой, с первых номеров которой заблистали юмор и выдумка, лирика и романтика, влюблённость в море молодых её активистов-авторов: Багрицкого, Шенгели, Адалис, Катаева, Нарбута... Его восхищала редакция, превращавшаяся в клуб, где с утра собирались помощники с пароходов, стоявших с погашенными машинами, матросы, маслёнщики, портовые служащие, и начиналось густое курение табака и густое враньё. Говорили о фрахтах, рейсах, рыбе и прочих прекрасных вещах. Иногда в редакции появлялись иностранные моряки, больше греки, которые приносили с собой запах маслин и Эгейского солнца.

В течение всей своей жизни Паустовский не забывал о журналистском труде в одесской морской газете.

Впервые он написал о ней в рассказе “Слава боцмана Миронова” в 1921 году. Ей же посвящена глава “Веселье и голод” повести “Чёрное море” (1935) и глава “Случай в магазине Альшванга” в “Золотой розе” (1955-1964).

Из двухлетнего своего пребывания в Одессе Паустовский выделил короткий, но самый яркий “моряцкий” период, подчинив ему всё содержание четвёртой книги “Повести о жизни” повести “Время больших ожиданий” (1958). Писатель неоднократно подчёркивал особую популярность газеты “Моряк” не только среди водников, но и среди всех без исключения жителей Одессы.

Мемориальный музей К.Г. Паустовского. День памяти Константина Паустовского. Встреча с Валерием Дружбинским. 14 июля 2021 г., Одесса

С Бабелем Паустовский впервые встретился на страницах “Моряка” в №100 от 23 июня 1921 года, куда он пришёл к читателям как поэт. В этом номере газеты тоже впервые были опубликованы его стихотворение “Вы помните, — у серого “Камилла” и рассказ Бабеля “Король”. О столетнем юбилее этих замечательных событий следует упомянуть.

После рассказа Бабеля “Король”, написанного сжато и точно, Паустовский, по его словам, понял, что “ещё один колдун пришёл в нашу литературу и что всё написанное этим человеком никогда не будет бесцветным и вялым”.

В повести “Время больших ожиданий” Константин Георгиевич пишет, что в “Моряк” Бабеля привёл сотрудник редакции Исаак Лившиц, его школьный товарищ. Их дружба не прерывалась и во все последующие годы. Он стал постоянным адресатом многих писем Бабеля.

В этой же повести он отметил, что вплотную столкнулся с Бабелем в конце лета. Бабель жил тогда на 9-й станции Фонтана. Паустовский снял вместе с Исааком Лившицем полуразрушенную дачу недалеко от Бабеля.

“Как описать то весёлое и вместе с тем печальное лето 1921 года на Фонтане, когда мы жили вместе?” — задаёт себе вопрос Паустовский. И отвечает, что весёлым его делала их молодость, а печальным оно казалось от постоянной лёгкой тревоги на сердце... Горести ещё властвовали над миром.

Неистребимое южное жизнелюбие помогало мириться с крайностями блокадного голодного лета. На даче было немало розыгрышей, разговоров допоздна за обширнейшим чайным столом, который в хорошую погоду выносили наружу и располагали под старой разлапистой яблоней.

Может, это и дало своеобразному литературному клубу, рождённому в шутку, название “Под яблочным деревом”. В списке действительных членов Клуба, кроме постоянных “дачников” — Бабеля, Паустовского и Лившица, числились ещё трое “приезжавших” — Иванов, Крути и Зоров.

Итогом совместного творчества был “Устав клуба литераторов”. Многие параграфы его выдавали Паустовского и Бабеля как авторов всего текста.

Среди близких друзей Паустовский всегда слыл отличным “застольным рассказчиком”. Для него это была даже неосознанная литературная работа — “обживались” подробности и образы, которые он затем нередко использовал в своих вещах. Точно таким же свойством отличался Бабель. И только оставаясь наедине, они начинали вести те доверительные беседы, что отражены в центральных главах “Времени больших ожиданий”, беседы о сокровенных особенностях писательского труда. Они взаимно обогащали друг друга. Их сближало призвание к писательству.

Диплом Лауреата Муниципальной премии имени К.Г. Паустовского – Дружбинского Валерия Ивановича

В этой же повести Паустовский отметил, что в это лето он хорошо понял, что значит казавшееся ему до тех пор пустым выражение “власть таланта”. Присутствие Бабеля делало это лето захватывающе интересным. И что они все жили в лёгком отблеске его таланта.

Константин Георгиевич считал, что путёвку в жизнь ему среди прочих дал Исаак Бабель и потому сохранил до последнего часа любовь к нему, восхищение его талантом и дружескую благодарность. Для возвращения из небытия имени Бабеля он сделал всё, что мог, своей повестью “Время больших ожиданий”.

Паустовский часто вспоминал Одессу начала 1920-х годов, где впервые начал писать, настойчиво повторяя одну мысль — как много дала ему “дружба с Чёрным морем, с тенистой и солнечной разнохарактерной Одессой, с её весёлыми людьми, славными одесcитами”. С Одессой, подарившей ему дружбу с Бабелем.

Паустовский много писал о Бабеле в своих автобиографических книгах, и ему всё казалось, что он исчерпал его. Но в разное время вспоминал всё новые и новые высказывания Бабеля и разные случаи из его жизни.

К нему он возвращается в 1966 году в мемуарном очерке “Несколько слов о Бабеле”, где, говоря о его работе над словом, вновь вспоминает 1921 год, когда снял на лето веранду на заколоченной даче на 9-й станции Фонтана рядом с Бабелем, жившим через дорогу.

О причине такого решения и более точный адрес указан в книге воспоминаний Люсьены Верцнер, жены Исаака Лившица. Она пишет, что на лето молодые Бабели сняли дачу в женском монастыре на девятой станции Среднего Фонтана. И так как Константин Георгиевич очень ослабел после перенесённой дизентерии, а у неё что-то с лёгкими было не в порядке, — они тоже решили пожить за городом у моря. Бабели им отыскали насупротив Монастырской дачи у Александра Христиановича Вирхена симпатичнейший однокомнатный домик с терраской. Люсьена помещалась в единственной комнате, а Паустовский — на террасе.

Мемориальный музей К.Г. Паустовского. День памяти Константина Паустовского. Открытие художественной выставки Светланы Крижевской «Тропой Паустовского. Ланжерон – Дача Ковалевского. 14 июля 2021 г., Одесса

В субботу её муж и Екатерина Степановна, жена Паустовского, привозили или на худой конец приносили в рюкзаках их пайки на всю неделю. Мало кому из читателей известно, что Константин Георгиевич в начале 1920-х годов в Одессе был с женой и она, в совершенстве знавшая французский язык, заведовала иностранным отделом газеты “Моряк”. В своей книге об Одессе в эти годы он о ней не упоминает.

Далее в очерке о Бабеле Паустовский пишет, что к западу от Одессы тянется на много километров в сторону открытого моря полоса старых садов и дач, и что вся эта местность носит название Фонтанов (Малый, Средний и Большой), хотя никаких фонтанов там нет. Да, кажется, что и не было.

Дачи там назывались, конечно, “шикарно”, по-одесски “виллами”, и что вся полоса Фонтанов была разбита на станции (по числу остановок трамвая) от первой станции до шестнадцатой. Oни ничем особенно не отличались друг от друга (сады, дачи, крутые спуски к морю, заросли дрока, разрушенные ограды и снова сады), кроме разного запаха и разной густоты воздуха.

Отпуск в конце августа 1921 года Паустовский провёл на одной из пустующих дач рядом с дачей Ковалевского. В главе “Замедленное время” повести “Время больших ожиданий”, он пишет, что решил идти туда вдоль морского берега по заброшенным Фонтанам до последней станции трамвая.

Шёл медленно и долго, запомнил дорогу так подробно, что потом в любой день и час мог проследить её по памяти шаг за шагом. “Вся прелесть этой дороги, вся власть надо мной, — пишет он, — объяснялась близостью моря. Никогда эта дорога не отходила от берегового обрыва настолько далеко, чтобы не было слышно шума волн и запаха водорослей”.

Запомнились читателям и след от рыбачьей сети, пересекавший густую дорожную пыль, ящерицы, бегавшие по крышам, по оранжевой марсельской черепице и висевшие пыльные кисти винограда в садиках большефонтанских рыбаков. А также глинистые крутые берега, в иных местах почти отвесные, и рыболовные баркасы на прибрежном песке причалов...

Мемориальный музей К.Г. Паустовского. День памяти Константина Паустовского. Открытие художественной выставки Светланы Крижевской «Тропой Паустовского. Ланжерон – Дача Ковалевского. 14 июля 2021 г., Одесса

Силой художественного слова писателя запечатлённая на страницах повести дорога от Ланжерона мимо Аркадии и Фонтанов до дачи Ковалевского почти такою, какою он её полюбил в начале 1920-х, одесситы старшего поколения ещё видели и в начале 1950-х.

Такою она ожила на полотнах золотыми руками мастеров кисти, влюблённых в книги Паустовского, заслуженного художника Украины Григория Крижевского и его дочери Светланы Крижевской, члена Национального союза художников Украины. Они представлены в Мемориальном музее Константина Паустовского на выставке, приуроченной к пятьдесят третьей годовщине памяти любимого писателя под названием “Тропа Паустовского”.

Аскетические пейзажи побережья, освящённые присутствием Паустовского, море на их полотнах, гармонично смонтированных художником-оформителем Александром Мельниченко и Николаем Колесниковым — сотрудниками музея, воспринимается как живое. Оно может, как и на страницах его повестей, дышать едва слышно, а то и штормить, может и молчать, перегретое солнцем, и завораживать кoнoнадой прибоя...

И цвет воды бывал светло-серый, и мог быть неправдоподобно синим, зелёным, лазоревым... И ветер гуляет, где хочет.

В день памяти писателя в музее — храме главной его книги о нашем городе 1920-х годов, по ежегодной традиции состоялась литературная встреча высокого профессионального уровня. Здесь отразились неоценимые качества опыта её организатора — заведующей музеем Мельниченко Лилии Алексеевны, ещё и высокого специалиста-экспозиционера.

Старший научный сотрудник Татьяна Рыбникова познакомила своих коллег из литературного музея с обновлённой экспозицией. Интерьер музея отделан в стиле эпохи экспонированных предметов. Во всех углах, за каждым стулом, шкафом или другим экспонатом живут какие-то простые и милые истории: для писателя — замыслы, быт, жизнь Одессы, для нас — память, страницы его биографии, отношение к окружающему: к морю, людям, творчеству.

Её восторг оттого, что Константин Георгиевич именно так описал свои времена в Одессе, высоко оценил и присутствовавший на встрече гость из Киева, журналист, писатель, бывший литературный секретарь Паустовского Валерий Иванович Дружбинский, автор нескольких книг о нём.

В Одессу Валерий Иванович был приглашён как Почётный гость пятого сезона Одесской международной литературной Премии имени Исаака Бабеля.

В рамках работы Бабелевской недели в Одессе, 10-13 июля во Всемирном клубе одесситов состоялся вечер “Паустовский и Бабель” (ведущий Валерий Хаит), на котором выступил киевский гость. Он презентовал свою новую книгу “Паустовский и Украина”, где есть глава “Исаак Бабель и другие одесситы”.

Мемориальный музей К.Г. Паустовского. День памяти Константина Паустовского.  Выставка работ Светланы Крижевской «Тропой Паустовского. Ланжерон – Дача Ковалевского.
14 июля 2021 г., Одесса

В 2020 году Валерий Дружбинский стал лауреатом Муниципальной литературной премии имени Константина Паустовского в номинации “Популяризация творчества К.Г.Паустовского”. Приехать в Одессу и получить диплом в том году он не смог, поэтому было решено вручить ему диплом на этом вечере. Что и было сделано.

А на вечере памяти Паустовского во дворике музея заведующая музеем, член жюри конкурса повторно вручила Валерию Ивановичу диплом и он здесь также презентовал свою новую книгу. Она состоит из воспоминаний автора, который несколько лет был рядом с писателем, во время его длительного пребывания в Ялте.

В книге есть главы об украинских корнях Паустовского “Из рода Сагайдачных”, “Киевлянин по душе”, “Образ Украины я носил в своём сердце...”, а также о его встречах и дружбе со многими украинскими писателями, подтверждённые фрагментами из писем. Отдельные главы посвящены Остапу Вишне, Михаилу Булгакову, Виктору Некрасову, Олесю Гончару, Юрию Смоличу, Миколе Бажану.

Много внимания уделено одесскому периоду жизни Константина Паустовского с 1919 по январь 1922 года и другим приездам в Одессу.

Перед каждым из слушателей, среди которых люди разных профессий — краеведы, члены секции книги при Доме учёных, журналисты…, которые пришли на поклон Мастеру “Золотой розы”, по-особому выделяя из созвездия ярких и достойных имён, так или иначе принадлежащих нашему городу, вырисовывался светлый образ писателя, его удивительно богатый мир, нелёгкий жизненный путь, этапы творчества.

А среди посетителей музея нынешнего лета, оставивших записи в книге отзывов, лидируют киевляне. Побывали и экономист из Запорожья, программисты из Петербурга и Лейпцига, бывший дипломат из Голландии. А дальнобойщик из Харькова, с конца 1990-х годов в постоянных поездках в Америку, удивил количеством прочитанных книг Паустовского...

Особо привлекла запись: “Я сегодня впервые был в музее Паустовского с бабушкой. Специально прогулял уроки, и не зря. Очень понравилось. Спасибо. Матвей Сиротский. 10 лет”. Я думаю, что писатель понял бы своего нового юного друга начала 2020-х годов. Он тоже во времена своего киевского гимназического детства сбегал с уроков, чтобы читать в парке книги своих любимых авторов.

Поистине говоря, писателю выпал завидный для художника жребий: всё новые поколения сменяют друг друга, а он всё так же интересен и необходим.

Вечна тяга к книгам Паустовского чистых человеческих душ.

Светлана Кузнецова
старший научный сотрудник
музея К.Г. Паустовского

Немає коментарів:

Дописати коментар