«Ой, як болить моє серце за Україною»

До 133-ої річниці з Дня народження К.Г. Паустовського

В минулому, 2024 році, експертна комісія Українського інституту національної памʼяті України зробила фаховий висновок відносно особистості і творчості письменника К.Г. Паустовського. В цьому висновку вказується:

«К. Паустовський не обіймав керівних посад в органах влади і управління, партіях, збройних формуваннях Російської імперії, Російської республіки, Російської держави, РСФСР, не сприяв реалізації російської імперської політики, не підтримував, не глорифікував, не виправдовував російської імперської політики, не закликав до русифікації чи українофобії».

За цими сухими юридичними термінами ховається душа письменника, який виріс, завжди любив та не забував Україну, її мову і культуру. К. Паустовський підтримував тісні звʼязки з українськими письменниками, багато разів приїздив до Києва, Одеси, кримських та інших міст України.

К.Г. Паустовському не потрібно було виховувати в собi «європейську людину», як зараз говорять з «європейськими поглядами». Він завжди намагався зберегти за «залізною завісою» погляди, не зашорені комуністичною ідеологією. Йому був цікавий увесь світ в його різноманітності, пронизаний ідеєю гуманізму, пріоритетом людських цінностей, цінностей природи та правом людини самому обирати шлях розвитку своїх здібностей.

Про це свідчать не тільки твори письменника, частина яких присвячена Україні, але і його листування з багатьма кореспондентами. Іноді приватне листування ще більше відкриває душу і погляди письменника, збагачує його образ новими рисами.

Серед кореспондентів К.Г. Паустовського було багато письменників, у тому числі і з України та з-за кордону. Багатолітнє листування було у К. Паустовського з перекладачкою його творів французькою мовою Л.М. Делекторською. Саме їй французькомовний читач зобовʼязаний чудовим перекладам творів з циклу «Повісті про життя», «Золотої рози» та іншіх.

Вдячний К. Паустовський знав, що Л. Делекторська влітку 1965 року приїжджала до СРСР і була в Києві. З цього приводу він 22.07.1965 року пише їй в листі: «… Ми раділи за Вас і заздріли Вам і шкодували, що ми не з Вами. Я не встиг написати Вам, які памʼятні міста треба було б подивитися у Києві, головним чином місця, де відбувалася дія «Далеких років». Чи знайшли Ви будинок Першої Київської гімназії? На бульварі Шевченка (колишньому Бібіковському)? Там разом зі мною навчалися Михайло Булгаков (драматург), славетний Вертинський, трохи раніше за мене - композитор Рахманінов. Не встиг я Вам написати адресу українських письменників - милих людей, які могли б показати Вам Київ, та список гарних київських місць, де я так багато бовтався ще гімназистом. Але, можливо, Ви знову приїдете до нас, і тоді я, якщо зможу, сам із насолодою покажу Вам Київ».

Українськими письменниками, «милими людьми», він, напевно, називав М. Рильського, Ю. Яновського, Ю .Смолича, З. Коцюбинську, з якими дружив і листувався багато років.

До Ю. Смолича у К. Паустовського було особливе ставлення. В листі до Ю. Яновського 1942 року з евакуації (він перебував в м. Алма-Ата) письменник пише, що його оповідання чудово переклав українською Ю.К. Смолич, і далі: «Важко, живемо надіями, і якби не Смолич - рідкісна людина на землі, - то було б і зовсім погано».

В тому ж листі він пише про українських письменників: «Ви молодці, українці, - у вас і журнал, і дружба, а наші всі розбрелися, погано спілкуються між собою, а щодо журналів, ми тут, в Алма-Аті, нічого не знаємо».

Мова йде про журнал «Українська література», місячник органу Спілки радянських письменників України, який почав виходити під час війни.

«Чудовою, тихою та делікатною людиною» називає К. Паустовський Ю. Смолича в листі 1942 року з тієї ж Алма-Ати до М. Рильського і просить переслати перший номер журналу «Українська література».

Після війни їх товариські відносини з Ю. Смоличем продовжуються, вони планували восени 1951 року разом приїхати до Одеси. В серпні 1951 року К. Паустовський відповідає Ю. Смоличу: «Чорноморська осінь в степах чудова. В Одесі є, крім скумбрії та помидорів, ще й бринза. Ранковий чай із бринзою, коли повітря ще холоднувате від морської ночі - це вже щастя».

Читаєш ці строки, і хоча вже немає в Одесі тієї скумбрії та тих помідор, перед очима постає картина мальовничого одеського сніданку.

Влітку 1955 року Ю. Смолич відпочивав в українському селі Плюти (нині Обухівський район, Київської області), а К. Паустовський перебував у Тарусі. В серпні цього ж року він пише Смоличу: «Одне тут погано - це мат, що безперервно стрясає повітря над Середньо-Руською низиною. Тому ми з тугою згадуємо про Плюти й Україну, де ми відпочили від цього лиха. Ловлю себе на тому, що «ой, як болить моє серце за Україною».

До речі, і сьогодні, під час російсько-української війни, перехоплені українською розвідкою розмови російських військових зі своїми родичами, викладені в мережі Ютубу, свідчать, що цей мат потрясає повітря ще більше.

В останні роки свого життя К.Г. Паустовський писав Ю. Смоличу та його дружині з Ялти: «Дякую, Юро, за вашу чудову статтю про мене. Ви мене вразили й зворушили, і я ніяк не можу прийняти відносно себе ті високі речі, про які ви пишете. Заздрю вашому життю в Конче-Заспі, Дніпру і риболовлі. В Оці риба пахне мазутом і одеколоном та швидко дохне. Дуже іноді хочеться в Київ, але лікарі не пускають».

В листі 1960 року письменник дякує племінниці М. Коцюбинського - З. Коцюбинській за чудову книгу про цього письменника і не забуває передати уклін від себе Києву.

Ніколи К. Паустовський не забував і про Одесу, до якої після війни приїздив декілька разів. Зрозуміло, що ніяким чином знакова для культурного життя міста конференція «Літературна Одеса 20-х років» в листопаді 1964 року не могла пройти без його участі. Але хвороба і перебування в лікарні цьому завадили. Тому письменник відправив учасникам конференції в Одесі листа, який починався словами: «Дорогі друзі! Ви знаєте, як я люблю Ваше місто, Чорне море».

Українські письменники, з якими К. Паустовський багато листувався, були трохи молодшими за нього, але одного покоління. Завжди цікаво знати думку наступних поколінь про творчість письменника, чи залишила вона слід в іх душах.

З відгуків читачів та письменників про твори К.Паустовського, у тому числі іноземних, ми бачимо, що так, вони люблять його книги. Їх приваблюють в них вічні людські цінності - любов до Батьківщини, до життя, до рідних, до природи.

Дуже високу оцінку дав творчості К. Паустовського український поет, учасник Другої світової війни, вʼязень ГУЛАГу - Б. Чичибабін. Представник іншого покоління українських поетів після отримання М. Шолоховим в 1965 році Нобелівської премії за роман «Тихий Дон» писав: «Тихий Дон», безумовно, великий епічний роман, мальовничий, добротно-детальний, язичницько-стихійний епос здається мені дещо застарілим, етнографічно-архаїчним, належним та цікавим скоріше минулому, ніж сучасному та майбутньому. Проза Паустовського, осяяна світлом вічності, змушує читача думати, уявляти, мріяти, здається мені більш сучасною та перспективною. Якби я був у Нобелівському комітеті, я проголосував би за Паустовського».

Наше місто завжди відповідало К.Г. Паустовському взаємністю. В Меморіальний музей письменника приходять відвідувачі з різних міст України, з-за кордону, тому що читали його твори різними мовами світу.

Іноді приходять люди, які не встигли прочитати твори К. Паустовського, переважно це молодь і найкращою подякою для музею є їх висловлювання після екскурсії: «Тепер я обовʼязково прочитаю книги Паустовського».

Ст.н.с. Меморіального музею К.Г. Паустовського
О.А. Козоровицька